Валерий Шевчук - Тіні зникомі

І я побачив ту звірину, яка була й нема, але яка ще має вийти із безодні – тоді піде вона на загибель. І я пізнав, що мешканці землі – їхні імена не записано до книги життя від закладин світу – дивуються під цю хвилю, адже бачать, як зрештою і я сам, що звірина була й нема, але добре знали, що вона з’явиться. І це, здається, й був образ розуму, котрий має мудрість, але чи хто пізнає її, мудрість оту, в цьому світі, а коли ніхто її не пізнає, то що можу я, малий хробак і комаха?..

Прокинувся у холодному поті. Хоча лежав під дубом, сонце змістилося і пекло в обличчя. І я раптом згадав похорони батька, хоча був тоді дитям: усі навколо похмуро-урочисті, якісь обличчя, постаті, квіти, що трупно пахнуть, тремкий і трохи гугнявий голос священика (отже його не ховали як самогубця), заплакане й потемніле обличчя матінки, котра плаче й плаче, не зупиняючись, а я дивуюся, скільки може міститись у ній тих сліз. І до мене підходять ті похмуро-урочисті люди й кожен кладе на голову руку, кажучи: "Сирота! Сирота!". І я відчув, що слово "сирота" гірке на смак, як сльози матінки, і як сльози мої власні, хоча я, здається, не плакав. Не плакав, а смак сліз відчував. І всі ми дивилися в одному скерунку – на труну, витесану з дуба, пишно прибрану, покриту квітами, а з-поміж квітів проглядало жовте, воскове лице якогось незнайомого чоловіка. Я знав, що то мій батько, але не вірив, адже батько насправді був зовсім не такий. І чомусь подумав, що коли б хтось підніс до тієї воскової голови вогонь, то вона засвітилася б, як свіча. А може, ота свіча, що вже горить, подумав я, і випливла з тієї голови? І було мені так дивно, адже того, що відбувалося, я цілком не розумів. Чи це гра якась, але чому вона страшна? І мені захотілося сховатися від усього цього. І я пішов між урочисто-похмурих лиць, а їхні постаті мені здавалися обвугленими стовбурами дерев – десь перед тим бачив ліс, що постраждав від пожежі. І мені здалося, коли пробирався поміж стовбурів-людей, що й тут пройшла пожежа, бо слово "пожежа" було для мене жахке. Ніхто мене не зупиняв, отож пробирався далі й далі, намагаючись не зачепити жодного обгорілого стовбура, а коли дістався ганку, притьма кинувся під нього і в розчинені двері, адже люди й труна стояли в дворі. І побіг порожніми кімнатами, де пахло воском і ще якимсь важким запахом. Я біг і дивувався, бо й тут всі двері були наростіж, і ніби чорний продув гуляв. Конче треба було від того всього сховатися, і я безпомічно роззирнувся: куди бігти й куди іти? Відтак уздрів відхилені дверцята шафи, кинувся туди, забився у пітьму, ще й заплющив очі, тим самим витворивши ще більшу пітьму, і тихо, як мишка, сидів там, дрібно цокотячи зубами. Там мене, зрештою, і знайшли. А коли вивели на ганка (хто то був, не пам’ятаю), здивовано побачив, що подвір’я зовсім порожнє. Якось дивно і страшно порожнє, тільки де-не-де, тут і там, валялися поламані і розтоптані квіти, які ще дихали, але твердо знав, що дихати вони скоро перестануть…

Повернувся додому під вечір, коли почали западати сутінки. За цей час устиг отямитися настільки, щоб могти почуттями керувати.

Варвара зустріла мене похмуро.

– То що виїздив? – спитала, ніби й байдуже.

– Як завжди, – майже весело сказав я. – Гадаю, більше мені їздити туди не варто.

– Тоді приїде до тебе, – спокійно сказала сестра. – Він скажений, але не злий.

Однак я такого поблажливого визначення після того, що сталося, не поділив би.

– Забула тобі сказати, – мертвим голосом мовила Варвара, – щоб не розпитував у нього про батька, він тоді несамовитіє.

– Але ж чому? – спитав я.

– Сам знаєш, – коротко буркнула й повернулася, щоб іти, але вчасно схаменулася. – Вечеряти будеш?

Я зчудувався: невже знає, про що говорили з братом? Коли ж знає, чому не здогадалася, що брат навряд чи мене гостив, отже, від ранку я й ріски в роті не мав, якщо не рахувати ягід, яких трохи зібрав у лісі.

– А як думаєш?

– Думаю, що голодний, – незворушно сказала сестра.

– Тоді нічого питати, – не зовсім чемно кинув я.

– Сама тобі подам, – сказала Варвара, очевидно, хотіла зі мною порозмовляти. – В кабінет чи в їдальню?

– В кабінет, – відказав я, плуганячись через залу, ноги були пудові, ледве ними двигав.

Принесла молока, сиру зі сметаною, шматка запеченої курки, масла та хліба. Я це вмолов зі спритом, тоді як сестра нерушно стриміла в кріслі біля столу, поринувши в напівтемряву. Я ж, поки їв, не вимовив і слова, мовчала й вона.

– А що, більше поїсти нема? – спитав, утираючи рушником рота й руки.