Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Ці думки привели мене до сякої-такої рівноваги душі. Додому повертатися не хотів, бо Варвара відразу ж помітить: щось між мною та братом сталося особливе, а саме її, із жалощів, я волів би відсунути від цих переживань – не для жіночих умів та зваг це речі, вони цілком належать чоловічому світу.

Лежав у траві, дивлячись у небо, і мені прийшла думка: піти, повернувшись, вночі на горище, де стояла астрономічна труба, аби на собі перевірити, що міг бачити через неї батько і чому це заняття так його вабило. Зараз же наді мною розіслався яскравий чистий блават, і в ньому натхненно дзвонила сіра грудочка – жайворонок. Спробував уявити, як приходив востаннє сюди мій батько, намагаючись з'ясувати, що саме міг тоді, перед смертю, відчувати. Але це мені не давалося, хоч знав, про що міг думати; сам же я надто вичерпаний і пережиттям, і власними гадками, які випили мою енергію, а власне мене самого. І, заколисаний мірним шелестом дубового листя, тим шелестом, який завжди присипляв сестру мою Варвару, ще дівчинку, а також невгамовним дзвоном небесного співуна, я заснув, поринувши в сірі хвилі, що покрили простір. І побачив батька, який лізе на стрімку голу стіну, з-під рук та ніг йому осипається каміння, однак уперто долає скелю, п’ядь за п’яддю підіймаючись і не помічаючи, що вгорі, майже на вершку, в улоговині між каменю лежить, скрутившись, величезна змія, яка вже почула батькове наближення і сторожко звела бридку голову, вистрілюючи з розтуленого рота роздвоєним язичком. А батько ліз і ліз, обличчя мав мокре від поту, який стікав по лобі й щоках струмками – звисали краплі і з підборіддя. Дивне було й те, що бачив його обличчя, але рис вирізнити не міг, і це тому, подумалося, що по-справжньому в моїй пам’яті вони не збереглися, а жодного портрета після себе, як дід, не залишив. Тобто це була людина без обличчя, бо ніби затуманилося, ніби ті струмки поту, відразу ж, випаровуючись, покривали його туманним флером, з якого проступали не очі, а нагад про очі, не ніс, губи, підборіддя, а нагад про них, отже, це було обличчя взагалі, а не неповторно його власне, і ось побачив, що батькова рука тягнеться до малого куща, що витинався зі скелі, намагаючись схопитися за кореня, випнутого з каменю, – саме біля того куща й лежала гадюка. І вона ще вище зняла голову й зашипіла – тоді батько її й побачив. І в нього жахно розплющилися очі, рот розтулився, і звідти вирвався дикий крик, а рука відпустила корча, батько схитнувся всім тілом і з довгим протяжним стогоном почав падати, розкинувши руки й ноги, донизу. Впав, але не вбився, лише закривавився, ушкодивши руки й ноги. І я прискочив до нього, намагаючись допомогти звестися чи підняти його. Але мав непомірну вагу, ніби був із заліза, і не міг ним двигнути, відтак із жалю та відчаю заплакав.

– Покинь мене, – сказав батько, зводячи цілком покрите кров’ю, а отже червоне лице. – Покинь!

– Не хочу тебе покидати! – вигукнув розпачливо я, намагаючись витягти його.

– Покинь, сину, – прошепотів батько. – Не бажаю бути тобі тягарем, бо не для тебе він.

Тягар і справді був не для мене – підняти батька не міг.

– Що ж маю робити? – із відчаєм спитав.

– Нічого, синку, нічого, – прохрипів батько. – Хіба… помолися за мене.

Тоді я побачив, що до місця падіння впритул дотикається лісова галява, посеред якої росте великий, крислатий дуб. Трава густо покрита росою, спалахувала, ніби насипано в неї коштовних каменів, і я пішов, ранячи ноги об ті камені – на тілі ж у мене був подертий чернечий хітон. І дійшов до дуба, до місця, де притоптано траву, і впав на землю коліньми, відчувши, як вони вгрузли. І звів руки в німому проханні, спрагло дивлячись у небесний розлив, на якому ще не позникали до решти зорі. І уздрів там величезне, на ціле небо, обличчя, яке й обличчям не назвеш, бо вигнуте було не назовні, а в середину. І уздрів темні, як бездонні колодязі, очі, які й очами не назвеш, бо не були чітко окраєні. І побачив скручені звивини велетенського мозку, що займав половину неба, і мозок той пульсував, бурунив, пінився, клекотів і вряди-годи викидав із себе гарячі й високі, нестерпно яскраві снопи. І ті снопи виростали в стовпи, росли й росли у глибину безмежжя, бо безмежжя собою й позначають. І зорі на тому обличчі стали як родинні плями на цері; кожна пляма – рід людський. А рота й носа на тому обличчі не було. І виступив із того велетенського мозку зі стовпами-снопами янгол, котрий сказав голосно:

– Чому дивуєшся? Скажу тобі таємницю звірини, яка має сім голів і десять рогів.