Валерий Шевчук - Тіні зникомі

І тут раптом у пам’яті виплив мій візит до Василя Капніста. Як той сказав? "Дивні виходять речі, можна подумати, що ви не небіж Григорія Петровича, а його син. По-моєму, ваш батько думок Григорія Петровича не поділяв".

Відчув, що лице мені набрякає: яким ідіотом виглядав тоді перед Капністом? Адже він усе знав. Знав про батькового вчинка (як сказав Іван Михайлович, навіть захистив братів перед царем), знав, що я син його і міг бути підісланий до нього, щоб вивідати сокровенну його таїну хоч би про поїздку в Німеччину. Ні, це жахливо! Але яка великодушна він людина! Міг би погнати мене, а лагідно прийняв, навіть схвалив мого наміра писати історію Малоросії, вказавши людей, які тим займалися. Нікого цим не підставляв, адже йшлося про наукові, а не політичні інтереси. Але щось тут не зв’язувалося. Те, що Василь Капніст із дядьками та іншими однодумцям входили в конспірацію, що вела через масонську ложу до царевича Павла Петровича, річ безсумнівна. Але чи з відома царевича та його однодумців була здійснена поїздка до Німеччини? Адже Капніст виразно сказав, що мета була, правда, не підтвердив, що мета політична – я, до речі, про ту мету так нічого й не довідався, а цей мій інтерес міг видатися Капністу дуже підозрілий. І ще одне, свого часу цього не записав: у (дальній кімнаті Василя Васильовича висів великий портрет Павла Петровича, отже, його він шанував, адже про цього царя в наш час не говорять прихильно, навіть переказують оповіді, ніби він був майже ідіот. Але те, що вчинив з моїм батьком, того аж ніяк не доводить, навпаки, дозволяє побачити у вбитому цареві людину тонкого розуму: він заткнув батькові рота не покарою, а милостивим пожалуванням, відтак заслання останнього було цілком почесне: батькову честь не умалено, його за вірність ударовано, але за братопродавство осуджено, тобто себе батько мав покарати сам, що, зрештою, і сталося. Що ж до дядьків, можна припустити (фактів до цього не маю і напевно ніколи не матиму), що вони входили в подвійну конспірацію: велику, загальнодержавну, і меншу, що стосувалася прав та свобод Малоросії. Чому так думаю? А тому, що патріотами Малоросії вони безсумнівно були; окрім того, й вони, і Василь Капніст після батькового виказу ніколи більше політичною діяльністю не займалися, а ніби залягли, обмежившись заняттям господарськими чи мистецькими (музика Григорія Петровича й поезія Василя Капніста), навіть виїжджали з маєтків вельми зрідка – чи не стало це результатом розмови Павла Петровича, государя, із Василем Васильовичем після батькової візитації? Можливо також, що Павло Петрович про малоросійські забаги цього гуртка знав, навіть давав якісь обітниці, адже деякі свободи Малоросії повернув, про що я вже казав, – але чи не стало те, що Малоросії гетьманства не привернуто, результатом батькової акції, адже той напевне мав сказати царю, що конспірації гуртка Василя Капніста та його друзів були таки малоросійські?

Складні це речі, я більше намацую їх інтуїтивно, аніж віщу напевне, бо мушу блукати у тьмі незнання. Водночас, знаю інше: все в цьому світі незвичайно химерне й незмисленно пов’язане, отже й кожен факт, про який довідуємося, може бачитися із різних ракурсів та підсвічувань, а правдешня сутність його, як правило, для людини зчаста захована, отже перебуває хіба в божому віданні.

А тепер про батькове братопродавство. Андрій та Григорій Михайловичі, як сказав, не були юдами, навіть переступниками присяги, даної російському престолу, бо учинилися прихильниками спадкоємця того престолу, а це не зрада, а змова. Батько ж наш, людина виняткової честі та ретельний виконувач доручених собі завдань, не міг не відчувати душевної незлагоди від того, що знає про законопереступні діяння братів і тримає це в таємниці, тобто хоча й відмовився від участі в їхніх справах, пасивно був таки на їхньому боці, що суперечило системі його настанов – ось чому так запізно їх виказав і тільки в конфіденційній розмові із царем – як на сповіді, хотів звільнити душу і не задля винагороди те чинив, а з обов’язку даної ним присяги, а обов’язок він ставив над усе. Але Юдою він став. Чому? Ним зробив його цар, бо тридцять срібляників йому видав, хоч батько того не просив, більше того, прив’язав його до них. Саме тому Михайло Петрович згодом за безцінь продав того нещасного для нього маєтка і втік назад додому. Очевидно, розум у царя був, певною мірою, диявольський, адже це він, государ, зруйнував батькову душу, тим більше, що брати його не розділили участі Христа, тобто покарані не були. Чи ж був він без вини винуватий? Ні, винуватий був, закон родинної єдності у людській моралі завжди ставиться вище потреб та законів державних, а поняття братньої спілки та солідарності стоїть непорушним її, моралі, постулатом. Батько чудово це розумів – ось що повело його в петлю, інакше цієї проблеми вирішити не міг. Бувши важко хворий сухотами, і без того невдовзі помер би, але тоді не здійснився б акт каяття. Отже, його самогубство й стало таким каяттям, як стало воно і в справжнього Юди. Чи прийнято це каяття чи ні (у справжнього Юди – ні), знає хіба сам Бог.