Богдан Жолдак - Нестяма

— Замок таки почепив?

— Навхір він би міні здався, — одкинув швабру той. — Комісія приказала, я й повісив, — шукав він цигарку, доки Іван Степанович не сунув йому свою, посідали на підвіконня, пустили дим.

— Ну, давай ключа, — слідчий притоптав у пачку недопалок.

— Якого навхір ключа? — двірник вдав, що не здогадується про підвал.

— Кончай яєрли крутить, — видихнув останнього дима Іван Степанович. — Ти ж знаєш. Бо міні треба фотки з місця проішествія зробить.

— Да, дворніку положено все знать, тіко за таку зарплату голова навхір попухне. Ключа в мене нема, началь-нік ЖЕКу лічно забрав під свою отвєтсвенність. — Він теж видихнув дим, бо по ключа треба було топать аж у ЖЕК. — Дай хоть домию, — взявся за відро. — Накидали там трусів, а я ходи за ними ще й в підсобці вбирай, — сказав він і враз збагнув, що ляпнув дурницю.

— Яких трусів? — насторожився слідчий.

— Яких-яких, — бурмотів двірник Федя, — порваних, женських... Коли мітли прибрав, обнатужив.

— Де вони? — підскочив той.

— Хто, мітли?

— Труси, кажу тобі, труси!

— Де-де, викинув навхір в бак.

— Дак бігом мені вийми,— захвилювався Іван Степанович.

— От, начинаєцьця, — зітхав Федір. — За цими розврат-ніками й пороботать нормально не дадуть, ну, благоустроїли вам дитячого майданчика навхір, дак і гуляйтеся там у пісочку, нє, так їм підвали подавай.

— Не бурчи, — сказав слідчий, — я тобі віддячу, в мене тут проходив один хірург по дєлу, так йому треба всю сантехніку помінять, візьмешся? Як найдеш ті труси — халтура твоя.

Федір помітив, що слідчий враз стомився. І почав терти шваброю швидше, аж мимоволі в нього злетіла пісня:

На мотив «Синього платочка». Слідчий аж плюнув на помите.

Федір удав, що не помітив:

— Да, народ оспівує, — пояснив він. — Да, про всяке, шо буває. А я розірвися навхір ще й підвал охранять? Хто винуватий — я винуватий?

— Ти невинуватий, це точно.

Повз них, обережно переступаючи помите, навшпиньках, проштовхнулася молодиця Тетяна, війнувши гігантським бюстом і таким же перегаром, обох це разом вразило, аж вмовкли на якусь хвилину.

— Да, — домив двірник сходи й переможно ляснув відром. — Отак рожай їх собі навхір на свою голову, щоб воно потім пішло й на рідну мамку стукнуло.

— Воно не на мамку стукнуло, а на пацанів, які його за це били.

— Однаково, отак рости їх навхір, і виходить, що вона, бідна мать-одіночка, і винувата за це, з усіх сил воспитує сина, а шоб потім хтось як мудак за ключима й за трусима набігаєцьця. Міні тепер на літучку хоч не показуйся: де ти, питається, навхір був, як ти був не догледів, що мамку дітвора трахала? В спину сміюцьця.

— Мені б твої проблеми, — зітхнув слідчий. Бо його проблема була казуїстична, і хто зна, як її передавать в суд, як інкримінувати:

чи як групове зґвалтування малолітками дорослої жінки;

чи як розпусні дії дорослої жінки по спокушуванні малолітніх?

Бо свідчення розходилися, хто і кого, а подання могло підірвати реноме слідчого у цій заплутаній справі.

— Хто там? — запитала вона, Тетяна, обережно поправ-ляючи бюст.

— Ваш дворнік Федір, — почула у відповідь.

— Ха-ха. Якщо ви «дворнік», то мусите знать своїх жильців.

— Звісно. Якби ви були жильцом. Як ви — квартірантка.

Вона похитнулася, подумала, і одчинила. Федір грюкнув чобітьми об поріг, зайшов і почав демонстративно озиратися.

— Да, гражданочка, — нарешті помітив він Тетяну.

— То що тут такого, — розвела вона долоні, — що, запрещено знімать квартирю?

— Знімайте ви що хочте, но поступають сигнали, що ви перезаймаєте житлоплощадь іншим квартиросьйомщи-цям, — насилу вимовив він.

— Я? — картинно здивувалася вона. — Да ви проходьте, чого тут торчать.

Тетяна відводила його від дверей:

— Чайку?

— Не одкажусь, — він посунув за нею, пильно оглядаючи закутки, зазирнув до туалету й до ванни, бо тепер скрізь йому ввижалися загородки з порваними жіночими трусами. А коли зайшли до вітальні, то боляче тіпнувся борлак: якби на столі стояла й сулія горілки, цього б не сталося, а так там стояло кілька пляшок та ще й добряче недопитих.

— Я ни пойняв, — тицьнув він на них долонею, — шо за натюрморт?

— Нормальний, — розвела руками вона, — в мене день народження.

— А де гості? — зазирнув він за штору.

— Нафіг міні нада ще когось поїть? Я ясно сказала? — засміялася вона. — От вас можу вгостить.