Богдан Жолдак - Нестяма

Колег часто дратувало, що завжди Іван Степанович зволікає з потрібними заходами, але вони за звичкою терпіли.

— Ну чого ти тягнеш?

— Ще не зрослося, — буркотів він.

Начальство очікувало, коли він маракує, вичислює — а потім раз! І під час прочісування на предмет бригади заїжджих «щипачів» здобиччю раптом стає знаний педофіл із сусідньої області. І це завжди чудо. «Гастролерів» Іван Степанович ненавидів, однак серед них траплялися дуже вдалі екземпляри (наприклад, чорний брокер), які полегшували життя іноді не власному відділкові, то якомусь сусідньому, що теж становило деяку приємність.

Дописавши папери, Іван Степанович увімкнув назад телефони, відімкнув двері кабінету. Складалася нова й перспективна картинка, сказати б, мозаїка, на перший погляд, невидима, як ота тоненька незрима павутинка, але коли на неї видихнеш тютюном, то вона враз постає в прозорому повітрі гранично окреслено. Щоби за мить, коли дим розвіється, знову щезнути з очей.

Валік останнім часом чомусь полюбив вийти на дитячий майданчик, сісти в альтанку й вийняти цигарку: певно, якась ностальгія за дитинством гнала і гнала його туди. Не встиг прикурити, як почув збоку:

— От ви, юначе, Даманським не цікаветеся?

Він отетерів, доки сірник не обпік пальці.

«Даманський, — подумав він, — це сорт тютюну?»

— Зря, — сказав дідок, — а, між іншим, там люди кров проливали.

«Наркодилери?» — мало не бовкнув хлопець.

— Це сталося 1967 року, коли китайські ревізіоністи напали на СРСР, — не вгавав дідок, так що Валя з тугою глянув на омріяну лавочку. Він ніяк не міг повірити — невже все відбулося тут, невже таке могло статися, невже зі старостою?

— Уже й тоді були злі язики, — голос старого посуворішав, — які називали ту війну «першою соціалістичною».

— Е, ні, — сказав хлопець, — першою соціалістичною був напад соціалістичної Росії на соціалістичну Україну в 1918 році.

Дідок на мить умовк, пильно оглянувши хлопця:

— Пробачте, у вас яка ідеологія?

«У мене ідеологія Світлана — староста з нашого курсу», — подумав він, а вголос сказав:

— А другою соціалістичною можна назвати, коли вона потім напала на соціалістичний Татарстан.

— Де? — знову не збагнув дідок.

— У Криму, — пояснив хлопець і нарешті прикурив цигарку.

«Хоч бери та тікай», — з докукою подумав він. І не даремно.

— Так от, — провадив старий, — про ті бої, де ми відстояли Батьківщину, всі забули, не складено жодної пісні, уявляєте? Про Афганістан усі знають і співають, а Китай — то була значно більша загроза, і ні гу-гу.

Він сів поруч на заповітну лавочку, відсунув куртку так, щоби під нею було видно бойову медаль, і подав руку:

— Семенюк Петро Сергійович.

Хлопець потиснув і теж назвався; долонька виявилася сухою і напрочуд гладенькою, що він був подумав: «ідеальна долоня для онаніста».

— Між іншим, учасник тих бойових подій, — він дужче випнув медалю. — Між іншим, то була перша війна, де біла раса зіткнулася з жовтою. І ми — не дали, не дозволили, ми відстояли мир на планеті Земля.

Валентин докурив цигарку. Весь цей час дідок пильно намагався зазирнути йому в очі, вимагаючи реакції, але вогник угас. Валентин встав, кивнув і подався; він ішов, рахував роки й дати, хотів вичислити, чи міг старий брати участь у тих боях?

Той також докурив, запхнув бичок у сірникову коробку, пошукав очима, знайшов валентинового недопалка й тицьнув туди ж.

— Молодьож, — гучно прошепотів.

Удома він почепив куртку, зняв із сорочки медаль і поклав до шухлядки, натомість вийняв з неї чималий морський бінокль. На столі в нього лежав стос подушок; він поклав згори прилад, припав до нього і його вкотре подивувала оптична сила, а також нечувана чіткість зображення, яке він посунув, аж доки вперся в широкий балкон квартиронаймачки Тетяни.

— Ну, ну, — нетерплячився старий, однак у поле зору потрапила несанкціонована квартирантка Алла, витягла з-за пазухи пляшку горілки, протерла й урочисто поставила на стіл.

— «Казьонка», — з ненавистю прочитав він. — Дешевшої ти не могла знайти? Молодьож!

Але дівчина зникла з поля зору і старий змушений був повернути бінокль й оглядати порожній двір, щоразу натикаючись на покинуті «бички», чортихаючись на кожному. Однак заповітний балкон був порожній. Петро Сергійович іще раз перерахував недопалки, проклинаючи на кожному мешканців.

Єдиного, кого він тут поважав, це був двірник Федір, і не тому, що підмітав ті беники, а тому що був оригінал, носив справжні армійські чоботи.