Богдан Жолдак - Нестяма

У Кремлі давали камерний концерт із уривків п’єс про Сталіна, отож у МХАТі загримували акторів Ліванова та Абрикосова під Сталіна та Берію, посадили в авто, та й заїздить воно в Спаські ворота, а майор ДАЇ вкам’янів, забачивши крізь скло цих двох. З нього потім покепкували колеги:

— Ну, ти чудак, та це ж актори Ліванов з Абрикосовим!

От він далі стоїть на посту, аж із Кремля виїздить авто, а в ньому сидять уже справжні, натуральні Сталін і Берія. Тут майор перегородив їм дорогу, з широкою усмішкою всунувся в салон:

— Ну ви, бля, й артісти!

...Пристрасть до подвійників мала таємні корені. Річ у тім, що Сталін і сам був дублером самого себе. Ще геніальні Ільф і Петров звернули увагу на велетенську кількість пам’ятників коню Пржевальського, яких було по-натицяно по країні. Це був своєрідний натяк митців на стовідсоткову подібність Сталіна до Пржевальського, адже, як уже згадувалося, видатний дослідник мандрував весь час через Горі — рідне село вождя, часто зупинявся в його оселі. А коли на світ з’явився маленький Сосо, — то зафун-дував чималу суму на освіту юного Джугашвілі. Отак той опинився не де інде, а аж у церковній семінарії.

Тим-то цей осетин Джугашин (Джугаєв) додав собі суфікс «швілі», викликавши посмішки в сусідів, адже більше ніде й ніколи по всій Грузії не траплялося такого штучного прізвища — Джугашвілі. Причини до гумору були й інші, адже «джуга» по-місцевому означає жужелиця — рештки від металовиробництва. На підтвердження того є факт, що псевдонім «Сталін» взято як протиставлення до означеного терміна.

Щоби приховати цю таємницю, на батьківщину він відрядив цілий гурт науковців-біографів, які розшукали кожнісінького, хто хоч трошки знав щось про дитинство вождя.

Вождь сидів, понуро перебираючи ці письмові свідчення; одібравши непотрібні, жбурнув у камін. Берія схвально кліпнув на це.

— Поназаписували, — зітхнув Сталін. — Пошьлюхай, кацо, може, всіх їх... — він красномовно кивнув люлькою на вогонь, що пожирав папери.

— Усіх цих вчених? — наважився уточнити Берія, і Сталін ствердно пихнув люлькою.

— І всіх цих землячків, — він подивився на папери, що лишалися на столі, а потім шпурнув до багаття і їх. — Тежь мені, кожен пишє, шьчо я грався на березі річки в лапту. Наче не бульо іньших ігор?

Після цього всіх опитаних односельців було знищено разом із родинами, а увесь чеченський народ було депортовано геть за межі Кавказу. Коли, самотньою, померла Сталінова мати, то вождь навіть не приїхав на її похорон, щоб не відновити місцеву пам’ять про себе.

То хто він насправді, цей загадковий горянин?

Справа з двійниками зайшла так далеко, що часто він плутав себе із самим собою. Бувало, що йому навіть спадало на думку: «А що, якшьо мама народила двійню, а одного сина в неї вкрали в роддомі? Й потім ми жили і виховувалися окремо, як це буває в індійських фільмах. А що, якшьо існує шє один справжній я?»

Став він до того двійникуватий, що вдивлявся в Сєр-го Орджонікідзе, неначе в деркало, — так той був схожий на вождя.

— Слюхай, Сєрго, зголи вуса, друже.

Той не зголив, і навіть не збагнув, що ж сталося, коли його не стало...

...Політбюро пильно наглядало крізь шпарину, як голий вождь, немов дитя, натхненно борюкався з чотирма Істоміліними. Це було, як гратися в піжмурки, лише з не-зав’язаними очима. Під час любощів він не скидав своїх чобіт (Берія пильно це контролював), і не тому, що це виглядало дуже сексуально, й не тому, що мав у них приховані чотирнадцяти сантиметрові таємні каблуки, а тому, що на ногах у нього пальці давно позросталися в копита. Такі, як і в коня Пржевальського.

І щоразу щиро радів, коли під час коїтус-контролю вдавалося виявити з-поміж дівчат справжню, що підтверджувало анкетування комісії, даючи невимовну втіху немолодій уже людині. Був непідробно радий, весь такий генераліссімий.

— Як ви їх відрізняєте, хазяїне? — допитувався Берія.

— Головне, що я їх не розпитую, — всміхнувся димом крізь вуса вождь.

...Згадує Берія:

«От узять Горького, коли він повернувся до еСеСеРу, поставивши попередню умову, що тут буде заборонено До-стоєвського — надто вже прагнув колишній Пєшков стати найбільшим російським письменником, — то Ягода, який досконало знав усі слабкості прозаїка (мав із ним спільне дитинство у Нижньому Новгороді), перегримовував його, немов Діда Мороза, у толстовську бороду й запускав у московський натовп. Ходіння в народ — то була давня улюблена забавка Горького, лише тепер він не босякував (вік не дозволяв), а чинно мандрував по забігайлівках, вивідуючи чаяння простого люду, нотуючи матеріал для майбутнього шедевру.