Дэниел Киз - Війни Міллігана

Двері лишилися відчиненими, але шон не міг поворухнутися. Двері до нього теж не квапилися. Ну і висіть там на своїх петлях… йому все одно. Він просто сидітиме тут вічно. Без жодного слова.

Як він опинився в іншій кімнаті, не такій темній, як попередня? Значить… Тут. Чи немає… На його плечах була ковдра. Навколо у цій сірій кімнаті ходили люди. Він не дивився ні на кого — знав, що не можна. Звуків немає — він глухий. Ну то й що? Яка різниця? Усім начхати. Його стілець був великий і жовтий — він хотів встати, але чоловік з ключами штовхнув його назад.

Годинник. Книжки. Сирени. Вихід. Учитель так казав. А хто такий Учитель? А хто це думає? Просто слухай. Годинник каже, час іти. Час спати. Не можна втратити час, якщо не маєш часу. Від часу тікаєш, коли треба втекти від теперішнього. Час переносить у інше місце.

«Що відбувається? Хто це думає?»

«Не має значення, — відповіла думка».

«Я хочу знати, хто ти».

«Ну, тоді припустімо, що я друг родини».

«Я ненавиджу тебе».

«Я знаю, — відповіла думка. — Я — це ти».

шон ударив кулаком у жерстяне дзеркало, щоб сфокусувати свідомість. Потім він спробував подзижчати, щоб відчути вібрацію в голові. Так уже краще. Звуків не чути, але принаймні хоч щось.

Коли чоловік з ключами пішов геть, джейсон сів на ліжку й потягнувся, щоб розім’яти спину. Він потер голову долонями і пішов роздивлятися спільну залу.

джейсон опустив ноги на підлогу й почав уставати, аж раптом ноги провалилися кудись униз. Він перелякався, що вся будівля провалиться під землю, і спробував за щось ухопитися — але нічого не було.

Він закричав.

Це ж не може бути правдою. Але він бачить це на власні очі й відчуває.

Ноги боляче вдарились об підлогу підвалу. Підвалу будівлі, у якій не було підвалу. Він спробував підвестись, але раптовий біль пронизав коліна. Це не могло бути все в його уяві.

Він стояв у квадратному тунелі.

Це що, якийсь підсобний тунель для проведення робіт? Та ні.

За його спиною тунель тягнувся кудись у нескінченну далечінь. Перед ним були широко відчинені дубові двері.

Ні, він точно не втрачає часу — він абсолютно точно стоїть на сцені. Чи ні? Може, це якісь спогади? Ні, це точно відбувається просто зараз. Може… може, він нарешті вільний? Не у в’язниці? Десь, де немає дверей і ґратів? Але де саме?

Цікавість узяла гору над страхом, і він увійшов у двері. Усередині кімната була схожа на велетенське восьмикутне склепіння. Підлогу закривав товстий червоний килим. Звідкись долітала похоронна музика. На стінах висіли полички з книжками та безліч картин — усі, що вони колись намалювали. Щоправда, вони висіли догори ногами. А ще годинники — деякі без цифр та всі без стрілок. Годинники його розбитих життів…

Оніміння змінилося крижаним холодом.

Навколо великого чорного кола в центрі, наче спиці у колесі, стояли двадцять чотири труни. З центру бив промінь світла.

Це і є сцена.

Усі труни були різними, але на кожній містилися таблички з іменами. З іменами членів родини. Він побачив і свою труну з табличкою «джейсон». Тут він угледів крихітну труну з шовковою рожевою серединою й мереживною подушечкою, на якій було вишито «крістін». З очей покотилися сльози. — джейсон ударив стіну — а потім ще раз, і ще. Аж поки руки не вкрилися синцями. Але все одно не чув ані звуку.

— Де я?! — закричав він. — Що це за місце?! Що відбувається?!

Ніхто йому не відповів. Він повернувся й пішов геть.

стів підійшов до центру кімнати й побачив у трунах кількох із тих, кого раніше знав як сусідів: крістофера, адалану, ейпріл та семюеля. Ні, вони не померли — видно було, як вони дихають. стів спробував розбудити лі і волтера, щоб запитати, що трапилось, але вони не прокинулися.

Тут він відчув чиюсь руку в себе на плечі. Це був девід. — Що це за місце? — запитав стів.

— Треба вийти назовні, щоб поговорити про це.

— Як же ми звідси вийдемо? — похитав головою стів. —

Ті квадратні коридори ведуть у нікуди.

девід замість відповіді просто пройшов крізь стіну. стів пішов за ним і опинився сам у своїй кімнаті.

— Де ти, девіде?

— Тут, — відповів голос у його думках.

— Так що то за місце?

— Це… просто місце…

— Але яке саме місце?

— Мені ж лише вісім. Скоро буде дев’ять, — зітхнув девід. — Але ти знаєш більше, ніж кажеш.

— Я створив це місце.

стів миттю обернувся навколо себе, наче хотів куточком ока побачити девіда.

— А нащо ж ти його створив? І коли?

— Коли нас відправили в цю погану клініку.