Дэниел Киз - Війни Міллігана

Біллі знав, що судді в Огайо найчастіше ухвалюють те рішення, яке їм радить Департамент психічного здоров’я, адже в цієї установи бюджет у 440 мільйонів доларів, що робить її наймасштабнішою установою штату. Ці бюрократимозкоправи мали серйозний політичний вплив, і мало хто з суддів ризикував вступати з ними в суперечку. І цього разу Біллі мав намір скористатися їхньою впливовістю та змусити їх себе поважати.

Вони вийшли для наради і скоро повернулися з усмішками на обличчі.

— Містере Мілліган, у вас є хвилинка?

— Звісно, — він кивнув на свого особистого охоронця. — А моя горила теж має все слухати чи, може, дотримуватимемося права на медичну конфіденційність?

— Так-так, заберіть його наглядача.

Біллі бачив, що вони налаштовані на переговори.

— Нас вразило те, що ви змогли зробити все це без сторонньої допомоги. У вас приголомшливі здібності до навчання. Варто спрямувати такий потенціал на щось корисне.

— У в’язниці це буде важкувато.

— Ні-ні-ні. Ми дотримуватимемося плану. Нам порадили продовжувати обраний шлях, тож ми поговоримо з Шейлою Портер. Для початку ми знайдемо кількох спеціалістів, які оглянуть вас тут, а потім спробуємо якомога швидше організувати огляд у Бостоні. Можливо, навіть за тиждень.

Вони раніше вже обіцяли провести психіатричний огляд за межами штату, але нічого для цього так і не зробили.

— Добре. Я ще не був у Бостоні.

Вони дотримали свого слова.

5 січня 1988 року приїхав спеціаліст з Центру Моріца.

У своєму звіті він написав:

«…моя думка як психіатра така: цілком імовірно, що стан містера Міллігана більше не відповідає показникам, згідно з якими він має вважатися небезпечним для себе чи інших.

Я вважаю, що немає потреби надалі утримувати його в закладі з максимальним ступенем безпеки — такому, як Центр Тімоті Моріца у Психіатричній лікарні центрального Огайо.

Також я вважаю, що симптоми його психічного захворювання — а це депресія та/або множинні особистості — протягом останніх шести місяців не проявлялися. Можна зробити висновок, що його захворювання перейшло у стан ремісії. На основі цього я роблю висновок, що більше немає потреби утримувати його в клініці.

Я рекомендую надати містеру Міллігану можливість жити в суспільстві на засадах умовного звільнення».

Вони також запросили Джорджа Ґрівза, директора Центру лікування СМО у Ріджв’ю, який уже оглядав Біллі десять років тому. У його звіті йдеться про таке:

«Вільям Стенлі Мілліган є третьою найвідомішою живою людиною із синдромом множинної особистості (СМО) після Єви (Кріс Костнер Сайзмор) та Сивіли…

Переглянувши останні записи з історії хвороби містера Міллігана, я дійшов висновку, що продовження його госпіталізації не є необхідною чи бажаною частиною лікування… Вочевидь, обґрунтування тривалої госпіталізації містера Міллігана у лікарні з максимальним ступенем захисту полягає в тому, що він становить безпосередню загрозу для себе й інших. Я ознайомився з документами та провів бесіду з пацієнтом і не знайшов жодного підтвердження необхідності такої госпіталізації».

Ці звіти дозволили Біллі у супроводі Шейли Портер поїхати до Бостона.

Новини про психіатричний огляд Біллі за межами штату спричинили галас у прокуратурі й відділі умовно-дострокового звільнення. Обидві установи спробували завадити проведенню оцінки.

Працівники прокуратури зв’язалися з поліцейським відділком Беллінгема, штат Вашингтон, та запитали інформацію щодо справи про вбивство, у якій Мілліган був головним підозрюваним. 25 січня 1988 року прийшла відповідь від детектива Зібелла:

«За вашим запитом надаю інформацію щодо справи про зникнення Френка Бордена у вересні 1986 року. Після ретельного розслідування протягом шістнадцяти місяців нам не вдалося знайти тіло містера Бордена. На мою думку, він став жертвою вбивства. Нашим головним підозрюваним у цій справі є Вільям Стенлі Мілліган…»

Голова відділу УДЗ Джон Шумейкер особисто висловив протест проти поїздки Міллігана у Бостон. 12 лютого 1988 року він написав судді Джонсону лист:

«Беручи до уваги кримінальну історію Міллігана і той факт, що йому відомо про те, що як тільки він опиниться у юрисдикції відділу УДЗ, то повернеться до в’язниці, ми вважаємо, що він становить значну загрозу для суспільства і безпеки.

З цієї причини відділ умовно-дострокового звільнення протестує проти вивезення Міллігана за межі штату й проти будь-якої програми лікування, яка не включає суворої ізоляції. Крім того, з усією повагою до вас, ми наполягаємо на тому, щоб Міллігана передали у нашу юрисдикцію».