Ник Ремени - Не плач, кохана!

Наш виправно-трудовий табір знаходиться на околиці невеликого міста в тайзі. Він обнесений високим цегляним парканом, який вінчає колючий дріт. Всередині територія ділиться на чоловічу і жіночу зони. У чоловічій розташовується керівництво та підрозділи охорони табору, бараки ув'язнених, їдальня, бараки посиленого режиму, камера зберігання, санчастина, клуб із залом і бібліотекою.

Жіноча зона відокремлюється від нашої трьома рядами колючого дроту. Мабуть, спочатку табір будувався, як чоловічий. Але в силу необхідності частину території відокремили. Там відбувають покарання жінки.

По периметру підносяться вишки, де цілодобово несуть службу бійці з автоматами. Біля стін з колючим дротом попереджувальні смуги. Ставати на них категорично заборонено, можна поплатитися життям.

У темний час територія по периметру ретельно висвітлюється численними лампочками. Від вишки до вишки спрямовують свої промені прожектора.

Ми минаємо бараки, двоповерхову будівлю керівництва табору, мимо клубу підходимо до одноповерхової їдальні. Вона схожа на барак або великий сарай. У приміщенні дзвенять миски і ложки.

На сніданок нам дають кілька шматочків не першої свіжості оселедця з перловкою. Беру зі столу чорний в'язкий хліб. Жадібно кусаю, щоб забити голод. Речовина, яку називають хлібом, прилипає до зубів і піднебіння. Старанно очищаю язиком рот, ковтаю їжу.

Упоравшись з убогим сніданком, строєм повертаємося назад. Сьогоднішня тріскуча від сильних морозів ніч вдарила не тільки по людях, але по всьому живому. То тут, то там на нашому короткому шляху валяються горобці. Це ті горобці, які не могли сховатися у теплі місця, звикли ночувати на гілці дерева, на жердині і навіть на колючому дроті.

«Горобець теж їжа» — раптом осяяла Чмо радісна думка, тому що сніданок тільки визвав у нього апетит. Його велика, схожа на гарбуз, голова почала працювати в заданому напрямку: цих пташок, виявляється, можна їсти, як диких качок, або якихось інших пернатих.

Дивиться у бік сержанта Іванько. Він не забув удар прикладом автомата, але голод сильніше особистої неприязні і навіть ненависті. Трясучи обвислими щоками, вискакує до нього, показує запалий живіт.

— Товаришу начальник, дозвольте кілька пташок підібрати.

Іванько знає, що Чмо ніколи не наїдається. Невдоволено зиркає на Федю. Він йому сьогодні вже порядком набрид, але куди від нього, мудака, дінешся. Причепиться, лайно, не збаглиш його. Весь день буде бігати за ним і повторювати: дозвольте!

— Мерщій підбирай! Тільки не подавись, — цілком серйозно попереджає його сержант Іванько.

Чмо з непритаманною для нього моторністю підбирає тушки. Швидко розпихає їх по кишенях.

Федя жив у Підмосков'ї. Працював у заготконторі. Приймав шкурки тварин в обмін на дефіцитні товари. Жив, як у бога за пазухою. Їв сир, масло, ковбасу, заїдаючи їх червоною ікрою. Ходив в імпортних туфлях і черевиках, міняв, як рукавички, костюми. Одяг купував на оптових складах.

У п'ятдесят років його так рознесло, що з одягом були великі проблеми. Йому доводилося ставити не один могорич, щоб відшукати за його розміром туфлі або костюм.

Але його золоті деньки пішли в минуле, коли нагрянула міліція. Чмо настільки впевнився в собі, що не хотів ділитися з ментами. Ті і запроторили його за ґрати.

У таборі Чмо перетворився на скелет. Його мучить постійний голод. Цілу добу його думки зайняті одним: як наситити ненаситний живіт.

Зайшли в барак. В ніс вдарили різкі запахи мокрих онуч, диму, хвої і ще чогось застояного, не дуже приємного, але такого звичного. Чмо насадив на рівну дерев'яну гілку кілька тушок птахів, не обскуб їх заздалегідь і не по потрошив.

Відкрив топку. Сунув туди. З груби повалив дим.

— Чмо ненаситне. Закрий двері, — невдоволено обернувся до нього Молдаван. — Мало отримав? Ще хочеш?

«Чекай, закрию», — думає Чмо, але прикриває двері, залишивши маленьку щілину. Пам'ятає, що сьогодні він вже отримав від Миші, що вони мало не побилися через Трубу.

Ми з Чубом відходимо до нар. Розмову заводить Чуб, як завжди, про МТС. Як вони дружно з хлопцями жили, як їх чекали в господарствах. Виклавши все про МТС, Чуб переводить розмову на іншу, найбільш близьку йому тему: про своє звільнення і приїзд дружини.

Через кілька місяців у Івана закінчується строк, який йому визначив суд для відбування покарання. Але навіть відбувши його, він не зможе повернутися додому. Його не пускають далі Уралу. У нього це не вкладається в голові: що це за порядки такі.