Ник Ремени - Не плач, кохана!

Обличчя Миші покривається синім рум'янцем. Він зривається з місця. Що є сили дає тупим валянком під зад знахабнілому Чмо.

Той не втримався. Завалився на бетонну поверхню підлоги обличчям вниз. Підхопився. Витер рукавом кров, яка капала з носа. Кинувся до Миші. Я встиг зупинити його, сказав:

— Правильно зробив Молдаван. Побійся Бога. Петя вже мертвий! Навіщо його тусати?

Чмо змінився в обличчі.

— Яка легка смерть! — Позаздрив. — Заснув — і не прокинувся.

— А ти сам спробуй. Може і в тебе вийде, — ніяк не може заспокоїтися Молдаван.

Федя не змушує себе чекати:

— Ти помри сьогодні, а я завтра.

— Я Трубі не заздрю і на той світ не поспішаю, — пояснює йому Миша.

— Я тебе урою, сука, ляжеш поруч із Трубою, — каже Чмо і сунеться масивною фігурою на Мишу. — Ти мене вже дістав.

Молдавана не так легко залякати. Він стає у стійку перед масивною фігурою Чмо, який пре буром, не помічаючи навколо нікого, крім свого ворога. Я гарячково думаю, як запобігти зіткненню. Обидва супротивники не поступаються один одному. Не відомо, чим закінчиться їх бійка. Ясно одне: без крові не обійдеться.

На щастя, вчасно з’явився сержант Іванько.

— Розійдись! — голосно закричав він.

Але доведений до кипіння Федя Чмо не помічає охоронця. Сержант Іванько не змушує себе чекати. Завдає удар прикладом автомата по його великій голові, яка чимось нагадує гарбуз. Федя валиться на підлогу. Не перший раз сьогодні. Насилу піднімається. Кидає у бік Молдавана ненависний погляд і каже:

— Ти у мене все одно своє отримаєш.

— Як таких негідників земля носить! — дивується Молдаван. — Ти його хоч убий, а він все одно своє.

Ми з Мишею підходимо до Валери Окуджави. Він продовжує лежати, не виймаючи рук з-під ковдри. Валера — корінний сибіряк. Це — світлий, завжди усміхнений чоловік років сорока — нічого не має за душею, окрім таланту.

Він народився і виріс в Анжеро-Судженську. Грав і співав, читав свої вірші у підпільній борделі. Трахав всіх дівок підряд, своїх палких прихильниць, які, відкривши рот і часто витираючи очі, щоб по щоках не побігла чорна фарба, до пізньої ночі слухали його пісні, а коли двері закладу закривалися, йшли за ним юрбою до самого його будинку. Улюбленець публіки не тільки використовував своїх численних прихильниць, він пив горілку, курив анашу, не проти був побалуватися грою в карти.

Коли міліція накрила притон, його справжнім організаторам вдалося ухилитися від покарання. Валеру підставили і розкрутили на повний строк. Валеру прозивають Окуджавою, хоча він без вусів і взагалі не має з відомим бардом нічого спільного. Крім того, що співає пісні під гітару. Сьогоднішній мороз він переніс порівняно легко. А зараз, коли по бараку пройшла рятівна хвиля тепла, і зовсім розслабився.

— Чи пеніс грієш, щоб не відмерз? — питає, усміхаючись, Молдаван.

Окуджава вийняв руки. Там, де закінчувався його тулуб і починалися ноги, ковдра відразу піднялася вгору, точно обеліск. Він бачить, що ми помітили зміни, які сталися, і усміхається.

— Піднімайся! Весь барак вже на ногах, — кажу.

— Як я встану, якщо Валерка не дає?

— Піди на двір для худоби, — сміється Молдаван. — Сунеш кобилі Асьці.

— Я ж не дістану.

— Ящик підставиш і дістанеш.

— Де я його візьму?

— У Шалого запитай, де взяти. Вдув кобилі, як годиться, — сміється Миша.

— Вставай! Хавати підемо, — нагадую я.

— Як я встану, якщо Валерка стирчить, як залізний.

— Вже давно б здрочив. Це все одно, що попісати сходити. Зайву рідину поки не зіллєш, він не заспокоїться, — продовжує напівжартома пояснювати Молдаван.

Нарешті, Окуджава піднімається:

— Зачекайте мене. Збігаю до туалету, треба Валерку заспокоїти.

— Енергійніше рукою працюй, — радить йому Молдаван, який, здається, забув і сутичку з Чмо, і холодний ранок, і що від нас пішов кращий кореш Петя Труба, і зараз зайнятий тільки стурбованим Окуджавою. — Без сніданку нас залишиш.

Строєм йдемо до їдальні. Скрипить сніг під валянками. Ми в куфайках, в шапках-вушанках, туго зав'язаних на підборіддях. Наші сині обличчя відразу ж застигають. Над строєм від нашого дихання здіймається хмара.

Товстими ватними рукавицями до крові розтираю обличчя. Боюся, як би воно не замерзло. За парканом з колючим дротом піднімається багряне сонце, яке в цей день нікого не зігріє. Може трохи розтане сніг на дахах будівель, може, навіть з'являться в деяких місцях маленькі бурульки. Але до справжньої весни з її відлигами, галасливими струмками і іншими витівками ще далеко.