Ник Ремени - Не плач, кохана!

Дивлюсь на біле сонне царство. Барак повільно застигає. Стоїть страшна дзвінка тиша. Хоч би хтось подав голос, хоч би когось покликати на допомогу. Нікого не чути. Всі лежать, як мерці.

Здається, що ми з Чубом тільки одні живі в цьому сонному царстві.

Я чітко розумію, як зараз потрібно діяти. Чуб вже нічого зробити не може. Його тіло скував мороз.

Сідаю на нари поруч з ним. Дивлюся на саму найближчу до нас грубку. Мені до неї треба обов'язково дійти, хоч доповзти карачки.

Відштовхуюся від нар. Роблю кілька повільних кроків. І не можу рушити далі. Сідаю на підлогу. Мої руки і ноги з кожною хвилиною усе сильніше сковує мороз. Якщо буду сидіти, замерзну. Стаю на коліна, працюю закляклими руками. Ось вона — грубка. Ось вони ряди заздалегідь заготовлених дров, акуратно складених біля стіни.

Відкриваю дверцята. Там невеликими острівцями ледь жевріє жар. Так і є. Чергові грубку упустили.

Закидаю товсті поліна хвої в закопчену пащу. Звідти валить чорний дим. Але дрова не розгораються. Димлять прямо мені в обличчя. Їм наплювати на те, що бараку зараз потрібно тепло. У них свої закони.

Гарячково оглядаюсь навколо. Знаю, що є металева каністра з соляркою. Але куди вона поділася? Куди її сунули чергові? Повзу вздовж акуратно складених дров. Нарешті, знаходжу її за одним із рядів. Притискаю до себе, відчуваю, як при кожному моєму русі всередині каністри колишеться з боку в бік рідина, і вся металева ємність здається живою. Боюся, як би вона не вислизнула з моїх неслухняних рук.

Біля грубки заливаю руду рідину в консервну банку. Туди ж додаю трохи клоччя. Запалюю кресалом. Чекаю, допоки вогонь розгориться сильніше. Тільки потім плескаю палаюче рідке місиво на дрова.

Спалахують яскраво-червоні язики полум'я. Вони, точно живі, танцюють у безладному танці. Потім розгораються по-справжньому. Вогонь гуде, віддаючи бараку своє тепло і силу.

У моїй свідомості проноситься рятівна думка: «Значить, будемо жити. Хто не віддав ще кінці, вже не замерзне».

Відкриваю двері, дивлюся в топку, де гудуть, розриваються сухі хвойні поліна, підповзаю впритул до вогненної пащі. Сиджу біля відкритого вогню до тих пір, поки терпіти вже несила. Боюся, як би з мого обличчя не вийшла смажена відбивна.

Закриваю дверцята топки. По всьому моєму тілу вже пройшло рятівне тепло, з'явилися сили. Я вже підводжуся з підлоги.

— Іван, — кричу Чубу, — піднімай людей, не давай їм замерзати.

Чуб встає з нар, держачись за них обома руками, підходить до сусіда Миші Молдавана.

Взявши один одного під руки, вони повільно просуваються до мене. Поступаюся їм місцем біля грубки, а сам, вже прогрітий і зміцнілий, знову відкриваю дверцята і закидаю в жарку кам’яну утробу нові поліна.

Вогонь розгорається з новою силою. До дверцят вже неможливо доторкнутися.

Розігрілася цегла, де вузькими колодязями рухається дим і лише потім по трубі виходить назовні. Пече навіть через куфайку. Широко розставивши руки, я всім тілом вбираю рятівне тепло. Барак прокидається. Скриплять нари, лунає глухий кашель, хрипкі голоси, човгання ніг. Налякані холодом, арештанти пробиваються до грубок, які вони вже частково обліпили. Грубок розгорається все більше. Але до них все одно не можна пробитися. Їх не вистачає. Сильно багато охочих притулитися до гарячої цегляної стіни. Кожен бореться за своє життя. Тоді ті, хто не зміг пробитися до джерела тепла, знаходять рятівний вихід. Вони прямо на підлозі розпалюють багаття. Їдкий чорний дим повільно піднімається до перекриттів, тих невеликих душників, які передбачені проектом. Бетонні стелі спочатку втрачають білий колір, на нас падає вже не сніг, а дрібні краплі дощу, потім набувають свій справжній сірий колір.

Іван Чуб і Миша Молдаван поступово прогріваються. Але не хочуть йти від рятівного тепла. Миша — середнього зросту, добре скроєний чоловік, якому, напевно, скоро стукне полтинник. Він — місцевий, до того, як отримав строк, працював у будівельній організації. Одного разу не витримав, побив нахабного виконроба за те, що шахраював, закриваючи наряди. Наніс йому тілесні ушкодження, які призвели до каліцтва. От і заробив своє. Здогадуюся, що своїм походженням він зобов'язаний сонячній Молдавії або південним районам України. Про це говорить смугляве обличчя, темно-коричневі очі, які час від часу стріляють влучними поглядами у співрозмовника з-під постійно опущених вій. Його колись смугляве обличчя зараз нагадує шматок синього м'яса. Насилу згинаються колись рухливі ноги. Він не може ворушити руками, вони стирчать у різні боки.