Ник Ремени - Не плач, кохана!

Існує поширена думка, що зеки гризуться один з одним, у них переважають вовчі закони. Зеки, як і всі люди, бувають різними. І між ними теж може бути дружба.

Приклад тому — Миша Молдаван. Скільки разів він хотів покінчити з Ольвачем і отримати вищу міру покарання тільки заради того, щоб ми з Клавою могли бути щасливі.

Мені довелося прикладати великих зусиль, щоб його переконати, що від цього не повинні постраждати ні він, ні я, ні, тим більше, Клава.

Мені його буде дуже не вистачати. Ми заговорили навперебій, кожен згадуючи якийсь епізод з Мишею.

— Ти думаєш, від хорошого життя мужик на мужика лізе, баби колупаються одна в одної в манді, — каже мені вже добряче захмелілий Окуджава. — Нас усіх тут опустили. Обов'язково вішатися треба? Так?

— Я б теж, напевно, повісився, якби мене опустили, — відповідаю Окуджаві.

— Кулінар, не прикидайся святим. Ми всі тут грішники… за винятком Молдавана. Царство йому небесне, — вимовляє Окуджава.

Після горілки тягнемо чефір з зечок — алюмінієвих кружок. Валера продовжує свої філософські міркування.

— Окуджава, замовкни! Без тебе томно. Краще дістань гітару, — сказав Черчіль.

Валера з-під купи гнидників дістав гітару.

— Заспівай про мою Батьківщину, — прошу я.

Тихим, тягучим голосом Окуджава заспівав:

Ми сидимо мовчки. Кожен думає про своє. Про дорогих для нас людей. Про наше занапащене життя, яке йде, а ми залишаємося осторонь.

— В Одесі вже, напевно, зазеленіли каштани, — сказав Соломон. — На рейді стоять кораблі. В імлі. Хто не бачив, ніколи не представить.

Я додав, що у нас садять городи.

— Так хочеться в Україну, — промовив я.

— Що це за країна така, Україна?! Кажуть, що куркульський край, — запитав з заздрістю Валера, який ніколи не був за Уралом.

Він народився і виріс в Анжеро-Судженську. У місті шахтарів. В самому його центрі височіли терикони. Вугільний пил роздувався по всьому населеному пункту.

Від пилу, диму і кіптяви рятувала тільки тайга. Вибравши вільний час, він надовго йшов у тайгу. І коли в борделі, де він співав, уже не могли без його пісень, падав заробіток жінок легкої поведінки, відправляли бригаду на його пошуки. Довго шукати не доводилося. Він, як завжди в подібних випадках, сидів у будиночку мисливців і пив горілку. І думав про своє безладне життя.

Він ніколи не пересікав Урал, і не бачив навіть європейської частини Росії.

— Україна — це край білосніжних садів, неозорих полів з пшеницею, повноводних річок і озер, листяних і хвойних лісів, квітучих каштанів, край нашого дитинства і юності, — пояснив я Окуджаві.

20.04.1952 року.

Окуджава застав Косяка в побутовій кімнаті. Цієї зустрічі обидва чекали, але не знали, як себе вести. Ще нікому Пашка не підставляв свій зад. Він вважав, як і більшість у таборі, що це найнижче падіння, яке тільки може бути у чоловіка.

Він не замислювався, що сам опустив багато мужиків, слабких, безвідмовних, накурившихся травички. Тих, хто потрапляв в безвихідну ситуацію, як Люся, наприклад, яким так чи інакше доводилося задовольняти його потреби.

Окуджава не відразу підійшов до Пашки. Він вважав себе в боргу перед тим за бички з панського плеча, за інші дрібні послуги, але рішення Соломона було для нього законом. Він і думки не допускав, щоб його не виконати. Інакше його чекає суворе покарання.

Косяк сам простягнув Окуджаві цигарку з зіллям:

— Викури!

Окуджава не відмовився від цигарки. З задоволенням затягнувся. І коли йому здалося, що все в цьому світі вирішується просто і легко, сказав Косяку:

— Симай штани!

Той затанцював на місці, подивився прохально на Окуджаву:

— Слухай, Окуджава, давай домовимося. Давай ти отделаешь Люсю замість мене. Повік буду вдячний.

— Я не можу ослухатися Соломона.

— Про це ніхто не буде знати. А ти щодня будеш курити цигарку з травичкою.

— Цікава пропозиція, — пожвавився Окуджава. — Але як же Соломон?

— Соломон нічого не дізнається.

— Йому доповідають.

Скільки Косяк не умовляв Окуджаву, йому не вдалося уникнути покарання. Йому довелося стати в стійку. Зняти штани, оголивши плоский зад.