Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Але вийти їм не дали. Хтось уже викликав міліцію, цілі два відділення на чолі із сержантами Бурлаком та Ковтуном. Це були справжні вбивці з пудовими кулаками й бульдожими щелепами, свого часу випробувані не в одному бою з куркулями, басмачами та фінами. Вони й заблокували обидва виходи.

Зціпивши зуби, король і його свита повернулися на місця. Так вони й просиділи решту фільму, жодним чином ніби й не виявляючи протесту, лиш іноді відверто поскрипуючи кріслами чи попердуючи.

Й от коли у фінальній сцені — щасливе весілля Мар’яни та Клима в товаристві доброї сотні ідеально гарних людей — залунав «Марш совітських танкістів» з його войовничим приспівом:

капітан держбезпеки Алтаєв (Альтман) монументально підвівся посеред залу і, перекривши на хвилину закадровий хор та оркестр, проревів на всі свої продимлені легені: «Ну-ка теперь все встали! Смирррнаааааа!»

Капітана держбезпеки справді було за що боятися. Підлеглі чини, що іноді відвідували з ним лазню, подейкували, наче на місці члена в нього ведмежа лапа з трьома чорними пазурами.

Отакий чоловік проревів усім своє «Смирррнааааа!». І всі дійсно встали, і батько, і всі, й так уже стояли до фінального напису КОНЕЦ ФИЛЬМА.

І тільки весь той сектор Фелюся та його кумпелів продовжував сидіти — граючи щелепами і напружившись, але так і не вставши.

Королівська гідність не дозволяла.

У наступні кілька ночей, десь між годинами третьою та п’ятою, в нашому місті йшли арешти. У службових зведеннях це називалося «чисткою хуліганського антисовітського елемента». Капітан держбезпеки Алтаєв (Альтман) був не тільки людиною честі й обов’язку, але й невблаганним високим професіоналом. Ніхто не очікував, що це станеться аж так швидко. Зрозуміло, що всі адреси встановлювано за особами. Але як було встановлено осіб? І головне — безпомилково, всі одна в одну: Шайбус, Оклея-Менший (заодно й Більший), Мулярчик і Малярчук, Свенссон, Дронґаль, брати Шуфлери, СлєДзюньо, обидва Фірлеї, Ярко (Яйко) Пархуць та всі інші — разом близько трьох-чотирьох десятків.

Хто міг зрадити? Зузка і Нелька? Перша не могла, бо не переставала потаємно кохати Фелюся. А його взяли, ясна річ, відразу ж, на самому початку. Друга цілком навіть могла, але погано знала хлопців, навіть імен їхніх не знала, хіба що одного-двох.

Серед містян не було єдиної думки з цього приводу. Всі лише знизували плечима й нашорошено замовкали. Наставали часи, коли мовчання виявлялося навіть не золотом, а самим виживанням.

Однієї з перших ночей грудня їх (і навіть колишніх членів місцевої компартії) під посиленим конвоєм та в кайданах пригнали на залізничний вокзал. Із повибиваними зубами й вивихнутими суглобами, посинілі, обдерті й босі, вони мало нагадували ще недавніх господарів міста. Втім, коли їх прикладами карабінів сяк-так заштовхали до «столипіна» і в’язничний потяг тяжко рушив на схід, вони, не змовляючись і востаннє, спеціально для рідного міста, затягли «Блюз батяра» з його прощальним куплетом:

Їх вивозили назавжди, й ніхто на той час не сказав би, що так їм буде краще. Адже за нецілі два роки мала початися вже таки справжня масакра. Хтось із них обов’язково пішов би в кати, а хтось у жертви, хтось неминуче став би мародером і погромником, а хтось виявився б євреєм; хтось — підпільником, а хтось поліцаєм; хтось — і поліцаєм, і підпільником; хтось мордував би євреїв, а хтось би переховував їх за гроші; а хтось і за совість.

Добре, що жодному з них не дали його шансу. Точніше, дали, але інший: з голодухи і виснаження простягнути розпухлі ноги на далекому лісоповалі.

А що Фелюсь? Вивезли разом з іншими? Пропав у непролазних тайгових нетрях? Замерз посеред великого азійського степу? Загнувся з голодухи й діареї в норильському бараці?

Найцікавіше, що ні. Чомусь ні. Чомусь його й далі тримали в нашому міському арешті. Ба більше, за якийсь тиждень-дру-гий його випустили. Чомусь.

Нелька здала Фелюся. Фелюсь усіх інших. Так це малося розуміти. Проте ніхто й ніде, і ніколи цього не довів. То навіщо кидати тінь на, як цілком може виявитися, невинну людину?