Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Так, було ще радіо, хоч його вони слухали винятково з двох причин: по середах воно оголошувало виграшні номери державної лотереї; по неділях же звучала їхня улюблена програма про них самих — «Веселі вуличні пустуни», що її навперебій вели популярні спікери із симетричними іменами Яньо Франів і Франьо Янів.

І все ж понад усім та понад усе було кіно. Ніщо не чарувало й не крутило їх так, як фільми. Найстарші з них почали відвідувати кінотеатри, ще коли фільми були німими. Тепер кіно говорило, співало, грало поодинокими музичними інструментами й цілими оркестрами. Воно могло шуміти лісами, щебетати птахами, гуркотіти потягом або гарматною канонадою і ревти океаном. Один-єдиний фільм тривалістю в півтори години здатний був розповісти їм своїми рухомими картинками більше, ніж тисячі грубезних книжок. Мешканці нашого міста, нікуди з нього не виїжджаючи, за лічені роки побували в Парижі, Нью-Йорку, Лондоні, Берліні та Відні, у Скелястих горах Америки та на вершинах Альп, у джунґлях (не тих, що на берегах Бистриць, а справжніх — із кіностудій-них павільйонів). Ба більше — вони вже встигли відвідати інші планети, подолати 20 тисяч льє під водою і спуститися до центру земної кулі.

Кіно могло все. Від нього йшли обертом голови й вискакували з грудей серця.

Історію, що її вже саме час починати, мені розказав батько. На час, коли вона трапилась, йому було дев’ять.

Як і більшість його ровесників, батько широко розплющеними очима задивлявся на вуличну братву, плануючи в недалекому відносно майбутньому взяти з неї приклад і влитися в її лави. Королем міста, блискучим і бездоганним, на той час був такий собі Фелюсь, мешканець пролетарської Гірки. Прізвище він мав німецьке — Гоппе, але за прізвищем його знало не так і багато людей. Гоппе? Який ще Гоппе? Куди важливіші були його прізвиська, а з-поміж них — «Фербенкс», «Пірат» і «Зорро».

У свої молоді літа Фелюсь «Фербенкс» уже встиг посидіти в каталажці, навчитися грати свінґ на перкусії й повиступати за «Гірку» у футбол. Саме за нього він і відсидів: одного разу ударом із двадцяти п’яти метрів Фелюсь убив воротаря «Реве-ри». Я тут нітрохи не жартую й не вигадую. М’яч після Фелюсе-вого удару воротар прийняв, після чого як стій упав долілиць, калачиком згорнувшись ідеально посередині свого майданчика. Всі спершу подумали, ніби це він так перестрахувався, щоб часом не випустити м’яч під ноги комусь із нападників «Гірки». От зараз він підведеться і виб’є його далеко в поле. Але воротар лежав і не ворушився. І коли суддя, зупинивши гру, нахилився над ним, а потім разом із помічниками перевернув його навзнак, до всіх дійшло, що трапилося щось дуже погане.

Воротар загинув на місці від потрапляння м’ячем у сонячне сплетіння, чи, як тоді казали, в ямку. Відсидівши кілька тижнів у міському арешті, Фелюсь вийшов на волю. Кримінальної справи на нього зліпити не вдалося за відсутністю складу злочину. Хоч надалі його обмежили у гравецьких правах: він не смів завдавати ударів правою ногою і під час матчів мусив носити на ній широку яскраво-червону пов’язку. За таких умов гра перестала йому йти, і невдовзі він попрощався з футболом, принаймні з великим.

Подібно до всіх своїх попередників, королів міста, Фелюсь жив головним чином із ринкової данини. За ним стояв увесь рекет, на ньому числилося кілька підпільних казино і птахорі-зок та деякий інший дріб’язок, не рахуючи жебрацьких мереж і двох-трьох перукарень. Його найближче оточення становили відомі не тільки в місті, але й в околицях зарізяки Шайбус, Оклея-Менший, Мулярчик і Малярчук, Свенссон, Дронґаль, брати Шуфлери, СлєДзюньо, обидва Фірлеї та Ярко (Яйко) Пархуць.

Батько як міг, віддано й по-дитячому, прагнув наслідувати Фелюся. У дев’ятилітньому віці таке дається складно. Але цього так само прагнули десятки й сотні батькових ровесників і старших друзяк — по всьому місту, по всіх його районах. Бо всі вони ревно відвідували кінотеатри, й самі тільки назви — «Уранія», «Олімпія», «Варшава», «Тон» — лунали для них, як музика обіцяного раю. Всі вони переживали палку потребу в гідних наслідування героях.

А сам Фелюсь виразно наслідував актора Дуґласа Фербенкса, тільки радше не тодішнього, не сучасного їм Фербенкса, а десятиліттям молодшого, з німих фільмів 1920-х років. Хоча кульчик у лівому вусі Фелюсь почав носити щойно після виходу на екрани «Особистого життя Дон Жуана», себто десь із середини 30-х.

То був час, коли він остаточно і, здавалося, на довгі роки утвердився на позиції короля. Вміло нав’язуючи свою волю братві та різко придушуючи будь-які локальні форми спро-тиву, Фелюсь поступово підминав під себе дедалі більше територій. Їхні ватажки зазвичай капітулювали без особливого примусу чи відчуття поразки: Фелюсь умів переконати і притягнути на свій бік. І все ж це не завжди давалось йому легко.