Светлана Талан - Матусин оберіг

– Не думаю, що ви зможете швидко продати будинок та ще й за таку суму.

– Чому? Зараз багато переселенців, які купують житло. Я навіть знаю, що люди дачі придбали, щоб там жити.

– Вибачте, але скажу правду. Ваша хата стара й потребує ремонту, тому коштуватиме дешево. Немає сенсу продавати за безцінь, щоб потім не було де жити Ігорю. Я щось придумаю. Обіцяю!

Олеся сама не знала, де взяти кошти, яких не вистачало, але відібрати надію в матері та й у самого Ігоря вона не мала права. «Не хотілося б, але доведеться поговорити з Кариною», – вирішила дівчина.

Увечері, коли подруга повернулася з лікарні, Олеся поцікавилась, як почувається Надія Іванівна.

– Зараз уже краще, – сказала дівчина. – Після того, як вона впала в кому, потім була друга операція, я вже шкодувала, що не зізналася, що я її донька. Гадала, що спізнилася, але зараз їй ліпше, лікар сказав: усе страшне вже позаду. Ото я перехвилювалась! Думалось: чому я така нещаслива? Стільки років мріяла знайти свою матір, а знайшовши, – втрачаю. Ось і з Валентином позустрічалися сім днів, і знову він – на фронті, а я – у тривозі.

– Треба розуміти, чому він там. Звичайно, тебе не втішить, що я скажу, і прозвучить це трохи пафосно, але Валентин там, щоб ми тут з тобою, з Людочкою, з Максимком жили в спокої. Я хотіла поцікавитись, чи збираєшся ти тепер сказати Надії Іванівні, хто вона тобі?

– Звичайно, але не зараз.

– А коли?

– Коли її випишуть із лікарні.

– Погано, – зітхнула Олеся.

– Чому? – Карина пильно подивилася подрузі в очі.

– Ходити навколо не можу, тому скажу відверто: ми не встигаємо зібрати кошти для Ігоря, тому хотіла тебе просити, щоб ти поговорила з матір’ю.

– Ти хочеш, щоб я попросила в неї гроші? – Карина здивовано поглянула на Олесю. – Уявляєш, що вона про мене подумає? Не встигла об’явитися донька, а вже простягає руку?

– Вибач. Напевно, я змолола дурню. Коли відчуваєш себе загнаною в глухий кут і безпорадною, то й не таке в голову приходить. Не ображайся.

Олеся торкнулася руки подруги й пішла. Її геть охопив відчай.

«Невже доведеться все відкласти, коли до мети лишилося півкроку? – думала вона, розвішуючи на мотузці випраний одяг. – Спробувати домовитися з клінікою про перенесення дати операції? Так можна втратити довіру, і лікарі не дадуть другого шансу. Та й де гарантія, що зберу потрібну суму до іншої дати? Що ж робити? Урятувати ситуацію може лише щасливий випадок.

…Карина розчісувала волосся Надії Іванівни й зауважила, що потрібно вже підфарбувати корені, бо видно сивину.

– Ось випишуть мене з лікарні – одразу сходжу до салону, – сказала жінка.

– Навіщо витрачатися? Купите фарбу, і я сама все зроблю!

– Гаразд, – усміхнулася жінка кутиками вуст. – Карино, хочу тебе спитати: ти кругла сирота?

– Так.

– А родичі бодай якісь є?

– Ні, нема. Була бабуся, але вона вже померла. А що?

– Мені хотілося б, щоб ти жила в мене.

– Звичайно! Я побуду біля вас до повного одужання! Не хвилюйтесь, я вас не покину! – сказала Карина й обняла жінку.

– Ні, ти мене не так зрозуміла. Я пропоную тобі жити в мене завжди, як донька.

– А якщо я переїду, а знайдеться справжня донька? Що тоді?

– Тоді в мене буде дві доньки, – усміхнулася жінка із сумом. – Ні, вона мене не пробачить і шукати не стане.

– Вона вже вас знайшла, – схвильовано промовила Карина.

Жінка завмерла. Здавалося, що пауза, яка повисла, ніколи не скінчиться. Стало так тихо, що було чути дзижчання мухи, яка билась у віконне скло.

Карині здалося, що луною розходиться по палаті звук ударів її серця. Надія Іванівна ніби прокинулася від сну, поглянула на Карину так, наче бачила вперше. Її губи здригалися чи то від хвилювання, чи від спроби вимовити заповітне, таке бажане слово, яке, як на гріх, застрягло десь усередині.

– Це від мене ви відмовились у пологовому, у Луганську, – порушила тишу Карина.

– Ти… Ти… моя донька? – глухим голосом промовила жінка.

Карина кивнула головою…

Олеся хвилювалася, коли вже стемніло, а Карина ще не повернулася додому. Вона кілька разів пробувала зв’язатися з нею, але в подруги був вимкнений телефон.

– Та що ж це таке?! – бідкалася Людмила Анатоліївна. – Як пороблено: то одне, то друге – усе негаразд! Може, знову Кобцевій стало гірше?

– Чому ж тоді Карина не зателефонувала й не попередила?

– Лягаймо спати, – сказала жінка. – Завтра важкий день, і нам потрібно відпочити. Від того, що ми тут сидітимемо ніч із вилупленими совиними очима, нічого не зміниться.