Светлана Талан - Матусин оберіг

– Не зрозуміла, – сказала дівчина, відсунувши від себе порожню склянку, – чому ти вдома? Чому не на роботі?

– Поки ти спала, стільки всього відбулося! – збуджено сказала Карина.

– Розповідай!

– Учора вже по обіді мені зателефонувала Ольга Володимирівна й попросила негайно приїхати в офіс. Я подумала, що потрібно доплести сітку й не вистачає людей, тож пообіцяла, що буду. Увечері мала дочекатися свою господиню, але вона не повернулася вчасно. Телефонувала їй – абонент недоступний, тож залишила записку, на столі – вечерю й поїхала. В офісі була лише Ольга Володимирівна й більше нікого.

– Сама плела? – здивовано запитала Олеся.

– У тому й річ, що нічого не робила, сиділа за столом і пила чай із печивом. Я спочатку про себе трохи психанула: сама стомлена, та ще й викликали, коли можна було поговорити телефоном.

– Тож навіщо вона тебе кликала?

– Трішки терпіння й інтриги! – усміхнулася Карина й продовжила: – Питаюся: навіщо мене кликали, а Ольга Володимирівна каже, мовляв, пам’ятаєш, я обіцяла тебе познайомити зі своїм сином? Я кажу, що сприйняла то за жарт, а вона мені: син також противився, то вона запросила мене і його сюди на чай. Я вже хотіла сказати, що також не згодна, але… Тут, Олесю, увага! Заходить Валентин! Уявляєш?!

– Та ти що?! Невже?!

– Так! Ми дивимося одне на одного, а я отетеріла й кліпаю очима, як дурепа! А потім він і я в один голос вражено: «Ти?!» Ольга Володимирівна нічого не зрозуміла, дивилася то на мене, то на нього, а потім так здивовано: «То ви знайомі?»

Подруги розсміялися від душі. Вони реготали, і Максимко й собі радісно засміявся та заплескав у долоньки.

– Ось і не вір у випадковості! – сказала Олеся.

– Хто б розказав – сама б не повірила!

– І що було далі?

– Ми попили чай і з Валентином пішли гуляти містом, – сказала Карина.

– Мені здається, чи ти й справді щаслива?

– Ні, не здається! У житті він ще гарніший, ніж на світлинах! – щасливо промовила Карина. – Олесю, я, мабуть, закохана!

– То мабуть чи закохана?

– Не знаю певно, але постійно думаю про нього. А коли згадаю його очі, усмішку, погляд, дотик рук – одразу на серці так радісно, що аж страшно!

– Закохана! Діагноз точний! – усміхнулась Олеся. – Довго гуляли? Цілувались уже?

– Яка ти швидка! Може б, і поцілувались, так Людочка почала бити у дзвони: Олесі погано! Тож довелося повертатися додому.

– Вибач, я не хотіла зіпсувати ваше перше побачення.

– Пусте! Сьогодні ввечері знову зустрінемось!

– Це ясно як день, але чому ти не на роботі? Невже вигнала змія?

– Не кажи так. Надія Іванівна має складний характер, може нагримати ні за що, але за її напускною суворістю приховані самотність і сум. Знаєш, Олесю, мені її шкода. Ось живе сама-самісінька, ні до кого піти, поплакатися, пожалітися, а вона все-таки жінка.

– Бізнес-леді.

– Нехай і так, але й сильні жінки плачуть, страждають від самотності, і мені здається, що їм важче, ніж ми собі можемо уявити. Іноді я думаю, що Надія Іванівна ладна обійняти мене й виплакатися, але її щось стримує.

– Може, тобі так здається?

– Можливо, – стенула плечима Карина, – але я відчуваю її душевний біль і якусь порожнечу. До речі, Надія Іванівна до цього часу не повернулася додому.

– Звідки знаєш?

– Уранці пішла, а на столі все стоїть так, як я залишила. Спробувала зателефонувати – знову не на зв’язку. Схоже, з нею трапилося лихо. Такого ще ніколи не було. Коли кудись їхала, то мене попереджувала, а зараз…

– Набери її ще раз, – запропонувала Олеся.

Карина спробувала, але жінка була не на зв’язку. Дівчина телефонувала ще і ще, увечері й зранку, але Надія Іванівна так і не вийшла на зв’язок.

На третій день Карині зателефонували з незнайомого номера.

– Вас турбує лікар, – сказав чоловік. – Ви Карина?

– Так.

– Ким доводиться вам Надія Іванівна Кобцева? – запитав він.

– Я працюю в неї хатньою робітницею. Де вона? У лікарні?

– Близькі родичі в неї є?

– Ні, немає.

– Річ у тім, що Кобцева потрапила в автокатастрофу, і зараз її стан критичний. Вона втратила багато крові, потрібні донори, щоб урятувати їй життя.

– То я знайду! – схвильовано сказала Карина.

– Кров потрібна негайно. У нас були запаси такої групи, але скінчилися, й отримати ще ми зможемо лише за добу, а час працює не на неї. Кобцевій потрібна перша група крові з негативним резусом, яку знайти нелегко. У нас є список постійних донорів, але наразі ніхто з них не може здати кров із різних поважних причин.