Светлана Талан - Матусин оберіг

– Вам не можна хвилюватися, бо так ви будете довго одужувати.

– А чи хочу я того? Чи прагну одужання, чи смерті, як порятунку? Я спокутую свій гріх перед однією людиною, і так мало статися.

– Перед ким? – вирвалось у Карини.

Дівчина прикусила язика, але було пізно.

– Перед своєю донькою, – стиха промовила жінка, – від якої я відмовилась у пологовому будинку.

– Де це було?

– У Луганську.

У Карини мурашки пробігли шкірою.

– Коли ви її народили? – здригнувся голос дівчини.

Від почутого Карина ледь не зомліла. Дата народження збігалася з її, місто – також, ім’я та по батькові жінки були, як у її матері. Як крізь сон, вона слухала подальшу сповідь:

– Ми вже жили два роки з чоловіком, але не були офіційно одружені. Мені хотілося справжнього весілля, а грошей не вистачало. Що вдієш – «лихі дев’яності». Тоді мій чоловік поїхав на заробітки на Північ на цілий рік, а я зустріла свого однокласника – і закрутилося… Він тоді вже мав статки – тоді ставали або бідними, або багатими, тож він із тих, хто ходив у малинових піджаках, із золотим ланцюгом на шиї… Гадала, що в нас кохання, а його застрелили – тоді таке траплялося часто, розбірки між бандюками. Не знаю, що на мене найшло, коли він залишив мені в спадок доволі непогану суму грошей і дитину. Я злякалась, що буду нікому не потрібна, а так повернеться чоловік із заробітків, і ми одружимось. Яка ж я була дурна, коли відмовилась від своєї доньки! Зараз вона була б приблизно твого віку, і все було б інакше. Скільки тобі років, Карино?

– Чому ви її не шукали? Чому не забрали потім, коли зрозуміли, що не зможете мати дітей? – замість відповіді запитала Карина.

Жінка була в такому стані, що не помічала, як зблідла Карина, як її очі зволожилися й тремтіли чорні пухнасті вії.

– Чому? Це питання я ставлю собі чи не щодня. Спочаткунамагалася забути все й народити дитину, коли жили з чоловіком. Потім будувала свій бізнес, і все було мало, усе чекала, що завагітнію. Пізніше, коли те немовля, яке я покинула, почало приходити мені у снах, я зрозуміла, що вже не зможу…

– Чому?!

– Мені було соромно. Я почувалася такою винною!

– А зараз? Що ви відчуваєте зараз?

– Зараз? Я незабаром помру й ніколи нічого не дізнаюся про свою доньку. Мені хоча б знати її прізвище та ім’я!

– Для чого?

– Щоб залишити їй спадок. Для кого я працювала? Туди із собою нічого не забереш.

– Тобто залишити спадок, щоб відкупитися? – з іронією промовила Карина.

– Ні. Щоб вона мені пробачила. Та нема мені прощення! То хоча б спокійніша моя совість стане, коли буду там!

– Ви одужаєте та знайдете свою доньку.

– Ти справді так гадаєш?

Карина легенько стиснула кінчики пальців хворої.

– Я впевнена в цьому!

– Каринко, ти мене не покинеш? Допоможеш мені її знайти?

– Звичайно! Я вже сьогодні почну пошуки, ви тільки скажіть, яким було ваше прізвище на час, коли ви писали відмову від доньки.

– Стрельник.

Усе навколо Карини хитнулось і знову стало на місце. Вона поквапилася вийти. Дівчина бігла довгим лікарняним коридором. Розчинила перед собою вхідні двері, впустила свіжість у легені.

Удома Карина застала жінок за приготуванням закруток. На кухні в ряд вишикувалися скляні банки з червоними помідорами.

– Де ти була так довго? – спитала Олеся. – З нас уже сто потів зійшло! Треба заготовки і собі зробити, і бійцям.

– Я… Я знайшла… свою матір! – вимовила дівчина.

Жінки завмерли, мов статуї. Карина побігла до свого ліжка, упала на нього обличчям у подушку й розплакалася. Олеся хотіла її втішити, але Людмила Анатоліївна відвела її за руку на кухню.

– Не треба, – сказала вона, – зараз слова зайві. Нехай нашадівчинка виплачеться – ще встигнемо про все розпитати.

Залишалися лічені дні, а потрібної суми для операції та на авіаквитки не вистачало. Ігорева мати, зустрівши Олесю, запитала, чи зібрані вже кошти. Далі приховувати правду не було сенсу.

– Ні, грошей не вистачає, – сказала Олеся, уникаючи погляду жінки. – Я знаю, що ви також збирали й по вулиці, і по родичах та знайомих. Скільки у вас є наразі?

– Приблизно три тисячі доларів. Мало?

– Так, цього не вистачить. Потрібно ще десять тисяч.

– Гривень?

– Доларів.

– О, Господи! Що ж нам робити? – забідкалася жінка й розплакалась. – Ігор живе надією… Ні, не можна зупинятися, але що ж робити?.. Я продам хату! Житимемо в материній, головне – щоб його прооперували за кордоном.