Светлана Талан - Матусин оберіг

– Я можу здати! У мене перша група, негативний резус. Куди приїхати?

Карина сказала Олесі негайно дати оголошення на місцеві сайти, попросити про допомогу. Вона на ходу гукнула, що їде в лікарню здавати кров, викликала таксі й помчала.

Карина знайшла лікаря, який їй телефонував, і дівчину одразу ж провели для забору крові.

– Я можу побачити Надію Іванівну? – запитала вона.

– Вона в реанімації, туди не можна, до того ж, жінка непритомна. Завтра вранці приходьте, можливо, її стан стабілізується, – відповів лікар і поквапився до хворої.

Увечері Карина втретє зустрілася з Валентином, але побачення вийшло з присмаком смутку. Вони погуляли години зо дві, і дівчина пішла додому, пославшись на те, що завтра їй рано вставати та їхати до лікарні.

– Я зварила легкий курячий бульйон для Надії, – сказала Людмила Анатоліївна Карині.

– Дякую. Та чи прийде вона до тями завтра?

– Думай про хороше – то й буде все добре, – порадила жінка.

Зрання Карина вже була в лікарні. Дівчина чекала лікаря Надії Іванівни. Карина стала в кінці коридору, задивилась у вікно. Серпень ще не мав наміру поступатися місцем вересню, стояли теплі, але вже не спекотні дні. На дворі невгамовні горобці зчинили сварку за крихту хліба, хоча поруч лежав великий шматок. «Напевно, кинули птахам хворі з горішнього поверху», – подумала Карина.

Над різнобарвним килимком айстр на клумбі літав червонокрилий метелик. Він підлетів до низенького кущика розквітлих чорнобривців, але передумав сідати й зупинив свій вибір на великій рожевій квітці айстри.

Карина поринула у свої думки про жінку, яка не проявляла до неї жодної прихильності, але дівчина відчувала її самотність і навіть незахищеність.

«Чому так? – думала Карина. – Вона на мене постійно гримала, а мені її шкода? Може, тому, що її подвір’я саме таке, як наснилось у дитинстві, і той сон закарбувався в пам’яті, як щось близьке і водночас недосяжне?»

– Можна зайти до Кобцевої, – почула вона позаду себе голос лікаря. – Пацієнтка прийшла до тями, ми перевели її у відділення травматології. Вона хоче вам подякувати.

Карина ледь впізнала свою господарку: тіло, обличчя – усе забинтоване. Вона підійшла до жінки, привіталася, сіла поруч. Кінчики пальців Надії Іванівни були вільні він бинтів, і Карина доторкнулася до них – вони були гарячі.

– Схоже, у вас температура, – сказала Карина.

– Якби ж то температура була найбільшою моєю бідою, – пожартувала жінка.

Карині дивно було почути жарт від тієї, що завжди сувора, ділова й непідступна, ніби між нею й оточуючими стояла глуха стіна.

– Як температура спаде, усе інше загоїться, – у тон їй пожартувала Карина. – Надіє Іванівно, дорогенька, як ви? Я так хвилювалась!

– Дякую за кров, – стиха промовила жінка, а Карина подумала, що, напевно, їй непросто дякувати, бо звикла швидше когось вилаяти, ніж подякувати чи перепросити.

– Немає за що! Ви ж мені не чужа людина.

– І пробач, що підвищувала на тебе голос… Хоча іноді й не було за що.

– Пусте! Ви не думайте зараз ні про що, не хвилюйтеся, швидше одужуйте! А я буду приходити до вас щодня. Ой! Яка ж я забудькувата! Принесла вам бульйончик нежирний, а він стигне в пакеті! Вам можна вже їсти?

– Дякую. Можна потроху, але я не хочу.

– Дарма!

Карина дістала банку, обгорнуту рушником, відкрила кришку та зручніше підмостила подушку під голову хворої. З ложки погодувала жінку. Надія Іванівна трохи поїла, сказала, що досить, і на її очах виступили сльози. Карина своєю хусточкою їх дбайливо втерла.

– Ну що ви? Не треба плакати. Може, покликати лікаря? – запитала дівчина, помітивши, що хвора чимось стривожилась.

– Не треба, – зітхнула жінка. – Просто я не звикла до такого.

– До якого?

– Про мене ніхто ніколи так не турбувався, а ти… Ти – справжня.

– У вас же був чоловік, – обережно нагадала Карина.

– Був! Сидів усе життя вдома, трутень, не працював, звик, що про все подбає Надя. А мені так хотілося побути просто слабкою жінкою… Хотілося прийти додому, обійняти доньку, почути, що вона скучила за мною, чекала на мене, що любить… Так мало бути, а я сама все зруйнувала. Я сама в усьому винна й тепер розплачуюся самотністю. Це жахливо, коли ти розумієш, що нікому не потрібний, живеш, не знаючи, для кого накопичуєш кошти…

Жінка замовкла. Напевно, їй давно наболіло на душі і хотілося виговоритися. Карина не ставила питань, вона просто торкнулася кінчиками губ гарячих пальців жінки й промовила: