Светлана Талан - Матусин оберіг

– Пиши, Олесю, не скупись! Твою круглу дату відсвяткуємо з розмахом!

– Гаразд. Тільки гості нехай не дуже галасують, щоб дитину не злякали. До речі, ти не забув, що ми в червні маємо похрестити дитину?

– Звичайно, пам’ятаю! Усе зробимо, як треба! Для кого я щодня життям ризикую? Усе для тебе та Макса!

Олеся подала новий список Кості, віддала кілька великих міцних пакетів.

– Навіщо? Я б міг там купити харчі й пакети разом. Чи мало заробляю?

– Бери вже! – усміхнулась Олеся.

Костя пішов. Олеся прислухалася – його автомобіль від’їхав. Вона одразу кинулася до сейфа. Відчинений! Ключ стирчав у замку, тож Олеся відчинила дверцята. Усе було продумано до дрібниць. Мінімум часу знадобилося, щоб скласти в одну валізу речі малюка, його суміші для годування, свідоцтво про народження та довідку з пологового. Туди ж Олеся вклала мамину теку, забравши звідти лише останній лист. У свою сумочку вона поклала паспорт, кілька нових поліетиленових пакетів, свою білизну та невеличкий діодний китайський ліхтарик. З пачки доларів Олеся відрахувала собі десять сотенних купюр, решту поклала на місце.

– Вибач, Костю, я не крадійка, – сказала вона, зачиняючи сейф, – узяла для дитини.

Олеся зателефонувала Карині. На її щастя, вдалося зв’язатися з подругою з першого разу. «Це добрий знак, – подумала Олеся. – Усе складається добре».

Вона вдягла дитину, погодувала груддю. Незабаром приїде Карина й доведеться розлучитися з дитиною. В Олесі серце кров’ю обливалося, коли уявляла, як Максимко буде вередувати й плакати без маминих грудей.

Карина прибула швидко. Подруги забрали речі, Олеся прихопила із собою курточку-вітрівку, і вони швидко вийшли надвір.

– Він буде плакати, бо не відлучений від грудей, – швидко заговорила Олеся. – Тобі доведеться нелегко.

– Пусте! Упораюся.

– Там суміші, підгузки, одяг…

– Не хвилюйся, усе знайду.

– Костя не знає, де ти живеш, тож кілька днів у нас є в запасі. Ось гроші. Там вистачить на дорогу. Без мого дзвінка не вирушайте, потрібно відсидітися кілька днів. Коли Костя зрозуміє, що ми виїхали з ЛНР, тоді ви приїдете. Я вас заберу. Ніяких дзвінків. Зачекай, а як же з твоєю роботою?

– Зателефоную і скажу, що підвернула ногу. Олесю, а якщо ти не зможеш…?

– Я зможу!

– І все-таки?

– Якщо не озвуся за чотири дні, то… Обіцяй, що тоді ти виїдеш в Сєвєродонецьк до Людочки й не залишиш мою дитину. Ти подбаєш про неї? – схвильовано говорила Олеся.

– Можеш бути спокійною.

– Обіцяй, що ти її не покинеш! – попросила Олеся й узяла подругу за руку.

– Обіцяю!

– Усе! Ви мене підкинете до передмістя, а там я сама доберусь. Ти також не виходь біля свого будинку, вийди десь неподалік, бо він шукатиме мене й може знайти таксиста.

– Ясно як білий день! – Карина слабо всміхнулася.

Подруги сіли в таксі, що на них чекало. Олеся тримала на руках дитину, яка задрімала. Вона дивилася на її спокійне миле личко, і сльози наверталися на очі.

– Не можна плакати в дорогу, – сказала собі.

Олеся вдихала запах сина, ткнувшись у його голівку, намагаючись запам’ятати, дивилася на нього, і серце рвалося на шматки. «Усе заради нашого майбутнього, – утішала вона себе подумки. – Щоб ми були в безпеці, завжди, усе життя».

Авто зупинилося за проханням Олесі. Вона поцілувала Максимка в рожеву щічку, передала Карині.

– Щасти! – сказала їй подруга.

Олеся лише кивнула головою у відповідь. У горлі застрягла грудка, яка не давала говорити. Кинувши останній прощальний погляд на сина, Олеся тихо зачинила двері. Таксі рушило з місця, кинувши дрібні камінці з-під задніх коліс під ноги дівчині. Олеся завмерла на дорозі й довго дивилась услід машині, яка везла її дитину в невідомість.

Олеся притомилася, поки знайшла ту покинуту хатинку. Мобільник вона не відмикала, побоюючись, що Карину міг випадково помітити Костя, і тоді б подруга їй зателефонувала. Не було дзвінків і від чоловіка. «Значить, ще не повернувся додому», – подумала Олеся, заходячи на подвір’я.

Занедбана садиба, заросла кропивою чи не в зріст дівчини, кущі бузини навколо похиленої хати, яка сумно дивилася на незнайомку старечими, підсліпуватими, перекошеними від старості вікнами. Подекуди не було скла, і від того Олесі стало моторошно. Здавалося, що темні діри у вікнах для того, щоб стара бабця, яка тут померла, могла в них виглядати.

«Я забула прихопити щось для того, щоб вирвати замок, – подумала Олеся. – А здавалося, що про все подбала заздалегідь».