Светлана Талан - Матусин оберіг

Зі страхом чекала Олеся повернення Кості додому. Увечері вона вклала дитину раніше спати, щоб та не чула гармидеру, якщо Костя продовжить свої знущання. На її подив, він зайшов до хати спокійно, помив руки, попросив дати вечерю. Олеся слухняно й мовчки накрила на стіл, сіла навпроти.

– А ти чому не вечеряєш? – запитав він, відламуючи кусень хліба.

– Я не голодна.

– Не голодна, не холодна, то чому тікаєш? Чого тобі не вистачає?

– Я всім задоволена.

– Це добре! У тебе все є, і ти тепер будеш завжди поруч зі своїм чоловіком, – чи то спитав, чи ствердив він.

– Так.

– Ти мене змусила вдатися до кардинальних методів, Олесю, – сказав він, наминаючи смажену курячу гомілку. – Ти ж знаєш мого друга, майбутнього хрещеного нашого сина Льоху?

– Знаю.

– Так ось. У нього є старший брат, він займає одну з керівних посад у нашій республіці. Сьогодні ми з Льохою були в нього на прийомі, я описав проблеми нашої родини, і він згодився допомогти.

Олеся затамувала подих. Передчуття чогось лихого змусило її стиснутися, немовби стати невидимою чи зникнути з поля зору чоловіка, і серце завмерло.

– Нам потрібна допомога? – затинаючись від хвилювання, промовила вона, коли пауза затяглася.

– Тебе, Олесю, тепер ніколи й нікуди не випустять звідси! – сказав чоловік, карбуючи кожне слово.

Олеся розгублено закліпала очима.

– Навіть у Станицю, де могила моєї мами?

– Навіть туди. Нам довелося твої дані занести до «чорних» списків. Хочеш знати, що то таке? Ти в них значишся, як пособниця «укропів», тож тепер не зможеш без мене навіть ходити по вулиці. У будь-який час тебе може перевірити патруль і, з’ясувавши, хто ти є, кинути на підвал, а там сама знаєш що.

– Що? – упалим голосом промовила вона.

– Можуть бити, а потім і – пах! Розстріляти!

– Ні, це неможливо… Ти блефуєш… Навіщо ти…

– Хочеш перевірити? Спробуй! – Костя відкинувся на спинку стільця й задоволено голосно розреготався.

– Але ж мені… Як ходити до лікарні з дитиною?

– Тепер я сам буду тебе возити. І харчі сам купуватиму й носитиму додому. Ти будеш займатися виключно домашніми справами й дитиною. Чи не так має бути в ідеальній родині, коли чоловік справжній, а не якась там ганчірка?

– Але… Магазин майже поруч… Я не зможу туди ходити? І як гуляти з візочком? Де? – розгублено пролопотіла Олеся.

– Гулятимеш у дворі, садку, поблизу будинку на вулиці. Чи мало місця?

– Ти… ти дуже жорстокий. Ще й несправедливий.

– Ти мене сама підштовхнула до цього. Тепер я можу бути спокійним.

– Невже ти й справді допустиш, щоб матір твоєї дитини кинули на підвал? Щоб дитина лишилася сиротою?

– Дитину я ніколи не ображу, а матір, будь спокійна, для неї знайду. І навіть не одну! – дурнувато хихикнув Костя.

Він витер губи рушником, кинув його на стіл і пішов у спальню. Олеся довго сиділа за столом, мов скам’яніла. Було схоже, що Костя не жартує. Вона відчувала себе звіром, який потрапив у пастку. «Ніби тварина в капкані, – думала вона. – І живеш начебто, і знаєш, що ти труп. Вихід один: або змиритися й чекати смерті, або відгризти собі лапу. Боляче, але життя можна врятувати».

Тієї ночі Олеся не зімкнула очей. Вона знала, що має бути вихід, але де він? Як його знайти? Він має бути, важкий, небезпечний, ризикований, але ж десь є!

Якось Олеся помітила, що Костя лишив відчиненим сейф, коли пішов вирубати в садку кущ смородини, вимерзлий узимку. Вона швидко відчинила дверцята. Там лежали її та дитини документи, тека з маминими листами й долари. Грошей було багато, і рука потяглася до них, але зупинилася на півдорозі. «Напевно, він знає, скільки їх там, – майнула думка. – Якщо взяти, то Костя може перерахувати, і знову буде лихо. Може, він так мене перевіряє й навмисно лишив незамкнутим? – Олеся зачинила сейф. – Якби ж Костя забув його замкнути, коли пішов з дому, то можна було б забрати документи, узяти грошей… А далі що? Переховуватися в Карини? Він здатен знайти і її. Не можна підставляти під удар Карину».

Напевно, Олеся правильно вчинила, нічого не взявши з сейфу, бо за кілька днів він знову не зачиняв його, коли був удома. За тиждень в Олесі буде день народження, тож вона сподівалася, що чоловік принаймні папку з листами їй віддасть. «Може, у той день він нап’ється з друзями й забуде замкнути сейф? – розмірковувала Олеся. – Тоді можна буде діяти».

Олеся ламала голову, як вибратися з пекла, коли та шпаринка, яку вона так довго шукала, сама їй відкрилася. Для здійснення плану їй була потрібна допомога Карини. Олеся зателефонувала подрузі й сказала, що захворіла, у неї висока температура й потрібно сходити в аптеку за ліками. Вона назвала адресу аптеки і сказала Карині, що буде там десь за сорок хвилин, коли вкладе дитину спати. Карина зрозуміла, що Олеся призначила їй зустріч в аптеці.