Светлана Талан - Матусин оберіг

Костя іноді відчиняв сейф, щоб дати Олесі гроші на харчі та підгузки, і вона з болем дивилася на теку. Якби листи були при ній, було б легше, але Костя їх не віддавав.

– Коли ти мені повернеш теку? – якось наважилася спитати.

– Коли вважатиму за потрібне.

– Мені вони потрібні щодня, і ти це знаєш.

– Поки вони на замку, я спокійний, що ти не втечеш.

– Ти несправедливий, там листи, адресовані мені, і ти не маєш права їх забирати.

– А ти мала право мою дитину вивозити з молодої республіки, за яку я воюю?!

«У твоєї “молодої республіки” немає майбутнього», – хотіла сказати Олеся, але не стала провокувати чоловіка на нову сварку.

– Незабаром мій день народження, – нагадала вона, – там лишився останній лист.

– Я не якийсь звір, – сказав він. – Віддам, коли настане час.

– То хоча б Карині дозволиш приїхати до мене?

– А ось це – ні! – категорично заявив він. – Та хвойда підбила тебе до втечі, я це знаю.

– Ти помиляєшся.

– Усе! Розмову закінчено! – сказав він роздратовано. Із тих грошей, що давав чоловік Олесі на продукти, вона частину клала у схованку. Коли назбиралося, щоб заплатити за таксі, вирішила з’їздити на годинку до Карини. Подруги домовилися, і, коли в Карини був вихідний, а Костя пішов із дому, Олеся забрала дитину й викликала таксі.

– Я мушу звідси вибратися, – сказала Олеся подрузі, коли вони вклали дитину спати. – Жити в цьому гетто я більше не можу, а як вибратися – не знаю. Може, ти щось підкажеш?

– Без дозволу батька на вивіз дитини з ЛНР не вийде, – сказала Карина. – Навіть не знаю, що тобі порадити.

– Ти ж працюєш там, де повно бойовиків. Може, щось від них чула?

– Так! Згадала! – Карина луснула себе по лобі долонею. – От дірява голова! Краєм вуха чула, що бойовики заробляють непогано на переправі біля Трьохізбенки. Нібито там переправляють контрабанду і є нелегальний пункт пропуску, де не вимагають документів.

– За гроші?

– Так. Там є паромна переправа через Сіверський Донець, але потрібно чималенько заплатити. У тебе є гроші?

– У тому й справа, що нема, – зітхнула Олеся. – Але тепер є надія.

– У мене також невелика сума. Можу віддати, але їх не вистачить. Чула, що беруть у доларах.

– Хоча б приблизно скільки треба?

– Щось від двохсот до півтисячі зелених. Може, і помиляюсь, але пригадується, що озвучували такі суми.

– Чималенько, але я щось придумаю, – сказала на те Олеся.

Подруги проговорили ще з годину, дочекалися, поки Максимко прокинувся, подавши знак невдоволеним пхиканням, і Олеся зібралася додому.

– Сподіваюся, що Костя не дізнається, що я була в тебе, – сказала Олеся подрузі. – Якщо буде потрібно нам терміново зустрітися, я скажу по телефону, що захворіла, і в мене висока температура. Це означатиме, що мені потрібна твоя допомога. Домовились?

– Гаразд. Конспірація в нашій роботі – головне! – усміхнулася Карина й поцілувала дитину. – До зустрічі, малечо!

Костиного авто не було біля двору, тож Олеся спокійно видихнула. Вона зайшла у двір, дістала ключ, і раптом відчинилися вхідні двері. На неї з люттю дивився чоловік. У дівчини похололо в грудях.

Вона подумала, що доведеться збрехати, що була в магазині чи аптеці, але не встигла – чоловік схопив її за руку, потягнув до хати. Максимко заплакав, і Костя відніс дитину до спальні.

– Де ти була? – закричав він, бризкаючи слиною.

– У магазині, – промовила перелякано Олеся.

– Без візочка?! І на таксі? Я знаю, що ти десь вешталася! Знову хотіла втекти до свого кобеля?!

– Що ти верзеш? У мене навіть паспорта нема.

– Сучка! Ти була в тієї хвойди?! Вона тебе знову підбивала до втечі? – несамовито єрепенив чоловік.

– Ти здіймаєш ґвалт на рівному місці. Не знати чому кричиш, аж гай гуде, – спокійно сказала Олеся, намагаючись не провокувати його на сварку. – Їсти будеш?

– Їсти?! Та ти з мене вже всю кров випила! Ну начувайся, Лесько! Ти ще пошкодуєш!

Олеся подумала, що на цьому все скінчилося, але удар кулаком в обличчя збив її з ніг. Біль пронизав усе тіло, перед очима замиготіли червоні плями, і вона втратила свідомість.

Коли Олеся розплющила очі, нікого поруч не було. Вона застогнала, коли зробила спробу підвестися, і знову прилягла на долівку. Як крізь воду, долинув до неї дитячий плач із сусідньої кімнати. Вона підвелася, хитаючись, пішла до Максимка.

– Моя крихітко, – промовляла вона, колихаючи дитину на руках. – Це незабаром скінчиться. Ми з тобою поїдемо далеко-далеко, де не буде цього жахіття. І все в нас буде добре. Ми – сильні. Чи не так, синочку?