Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

Щойно електронною поштою надійшла відповідь зі Служби безпеки України стосовно запиту про особові справи майора Моляра та майора Коцюби, я одразу почав її вивчати. Щодо майора аеромобільних військ Василя Матвійовича Коцюби, то він узагалі виявився геройським хлопцем.

Перше, що мені відразу кинулося в очі, була дата народження – 7.07.1977. Із такою кількістю сімок Коцюбі, напевно, щастить завжди й у всьому. Родом із Запоріжжя – справжній козак! Далі: участь у миротворчих місіях, нагороди за мужність, відзнаки за спецоперації в АТО. Відгуки начальства та підлеглих тільки позитивні.

Набагато цікавішою виявилася особистість майора внутрішніх військ Анатолія Геннадійовича Моляра. От у нього, що не факт із біографії, то підозра. Народився у Тулі в родині радянських військових. Живе у Миколаєві. Під час Майдану справді був командиром «Беркуту», але одним із перших звільнився у запас. Інструктор із ножового бою! За час проходження служби в АТО особливих нарікань не має.

Тим часом до намету повернулися Мореман і Говерла, які нарешті притягли ящики із сигналками.

– Де ви так довго? – поцікавивсь я.– Я вже хотів був іти вас шукати.

– Говерла в лицаря бавився – знайшов собі даму серця,– весело відповів Мореман.

– Стули пельку! – огризнувся Говерла.

Слідом зайшов Бандерас. Я за звичкою скочив із місця, але потім згадав, що командир заборонив надмірну вислужливість. Командир здавався дуже спокійним, та я одразу збагнув, що зараз ударить грім.

– Ще один зальот, міднолобі, і повернетеся до Києва! – сказав капітан як відрізав.

Мореман хотів щось відповісти, але глянув Бандерасові в очі й не наважився розтулити рота.

– Індіанець, що по Моляру та Коцюбі?

Я передав Бандерасові лептоп, щоб він міг сам ознайомитися з інформацією. Командир швидко пробіг очима по монітору.

– Із цікавого, майор Моляр був у «Беркуті» інструктором із ножового бою,– підказав я з нетерплячки.

– Убивця десантника мав бойового ножа високого проникнення. А в Моляра вкрали саме такого ножа,– уголос розмірковував Бандерас.

– А може не вкрали? – припустив я.

– Капець на холодець! І ви ще думаєте?! – як завжди, запалився Мореман.

– Не факт, що Моляр – це Ходок,– заперечив Бандерас.

– Чимало сепарів володіють ножем,– погодивсь я.

– Моляр усе одно підозрілий,– невпевнено зауважив Говерла.

– Моляра я візьму на себе,– підсумував Бандерас.– А ви вивчайте мапу мінного поля. Намет не залишати.

Бандерас поклав на стіл мапу і швидко вийшов. Ми з хлопцями стояли і мовчки дивились один на одного. Хвилину тому здавалося, що нарешті починає налагоджуватися командна робота, а тут таке. Але вода камінь точить. Я був упевнений, що зрештою ми порозуміємося з командиром.

Сонце заходило, і табір укрили сутінки. Спека спала, стало вільніше дихати. Поодинокі солдати готувалися до відбою. Біля складів нікого не було. Я підійшов до шахти, пересвідчився, що мене ніхто не бачить, й увімкнувши ліхтарика, занурився у глиб чорної пащі шахти.

Запахло знайомою з дитинства сирістю. Ще малими гралися ми тут у «козаків-розбійників». Вечорами, коли дорослі закінчували роботу та розходилися по своїх домівках, у нас усе тільки починалося. Ми бігали по шахтах із ліхтариками. Розбійники малювали на стінах крейдою стрілки-дороговкази, за якими їх можна було знайти, і ховалися. Козаки їх шукали. Мені завжди більше подобалося шукати, і я, на думку друзів, був кращим козаком у селі. Одного суботнього дня я не грав, бо відбував покарання за погану поведінку у школі. Але мене все одно покликали шукати Льоху, бо він так заховався, що його не могли знайти навіть разом із дільничним. Усі вже думали, що з Льохою сталася біда, а я знайшов його менш ніж за двадцять хвилин. Він сховався у ходові, прикривши його камінням, і ніхто, крім мене, не здогадався, що ті камені треба просто посунути. За правилами гри Льоха був правий, адже стрілка, яку він намалював, вказувала саме на камені, за якими він і ховався. Льоха чув, що його шукають, але сидів мовчки й радів, що ніхто не міг здогадатися, де саме він заховався. Тож Льоха переміг того дня й отримав заслужену нагороду – червоні зірки на сідниці від батьківського армійського ременя, що залишився в дядька Степана з часів його служби.

Я намірявся перевірити, чи залишився той хід, яким користувалися ми з Льохою, аби потрапити з яру до шахти таємно від дорослих. Якщо так, тоді вбивця сержанта Музики теоретично міг непомітно залишити табір, убити десантника, а потім швиденько повернутися. Убивство сталося вранці, коли всі ще спали. Припустимо, що до вбивства десантника причетний Ходок. Але навіщо? Те, що Музика підкинув записку комбатові, малоймовірно. Якщо він у селі дізнався про Ходока, то ймовірно доповів би сам, адже був патріотом. Хіба що Ходок міг скористатися романтичними походеньками десантника до місцевої, аби загострити конфлікт між військовими і селянами. Коли так, то розвитку конфлікту поки що вдалося уникнути. Найбільш буйний із десантників – Колян зараз відпочиває у зиндані.