Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– Молодший сержант Горшков, інженерно-саперні війська,– відповів на німе запитання прапорщика Мореман.– Маю наказ від Баті взяти сигнальні міни.

– Ага, сапери! – згадав Коваленко.– Комбат мене попередив. Забирайте он ті два ящики.

Бійці попрямували до вказаних ящиків. Коваленко напружено дивився, як вони проходили повз накритий брезентом напівпорожній ящик із вибухівкою та наплічник.

– У вас брезент упав,– помітив Говерла.

– Не чіпай! – нервово гаркнув завскладом.

– Я допомогти хотів,– виправдовувався Говерла.

– Сам приберу,– пробуркотів Коваленко.– Ходять тут усякі, а потім вибухівка зникає.

Мореман і Говерла поклали ящики із сигналками один на одний, узяли з двох боків, підняли й підійшли до столу, де Коваленко вже зробив відповідний запис.

– Ось тут розпишіться,– наказав він.

Мореман поставив розмашистий автограф.

– Дякую,– уже лагідніше промовив Коваленко.– Може, ще щось? Є цигарки, ласощі.

Завскладом одним рухом обережно зняв газету з тумбочки, на якій були розкладені різні товари та сигарети.

– Широкий асортимент. Навіть із ментолом є? – оцінив Мореман.

– Це я для себе беру,– догідливо посміхнувся Коваленко.– Тут таких ніхто не палить. Може ви маєте бажання?

– Ні, дякую,– відмовився Мореман.– Не палю. Ходімо, Говерло.

Коваленко проводив бійців нетерплячим поглядом і ще якийсь час прислухався, доки їхні кроки зникли в тунелі шахти. Переконавшись, що сапери не повернуться, Коваленко закрив товари газетою, глянув на годинник і знову метнувся до ящика з вибухівкою. Він дуже поспішав…

Тим часом Говерла і Мореман тягли ящики із сигналками вгору, до свого намету.

– Ну і жук, цей Коваленко,– зауважив Мореман.– Хтось життя віддає, а він кишеню набиває.

– Кому війна, а кому мати рідна,– погодився Говерла.– Таких зараз багато…

Мореман уже не слухав Говерлу.

– Ти ба, знову ця красуня,– Мореман показав на лікаря Ірину, яка кудись поспішала.

Ірина йшла назустріч двом місцевим мешканцям – бабусі та діду, який тримався за поперек. Судячи з напруженого обличчя, Ірина була не рада гостям, однак запросила їх до себе. Бабуся підхопила діда й потягла його за лікаркою. Ірина нервово озиралася, кваплячи стариків. І недаремно, адже у таборі було повно десантників, які мріяли помститися місцевим за вбивство побратима. На Іринину біду один із десантників саме наближався до них. Це був кращий друг убитого сержанта Музики – Колян. Судячи з ходи, десантник був п’яний.

– О, трясця твоїй матері, Тереза! – закричав Колян.– Знову ватників лікуєш?

Колян навмисно заступив Ірині дорогу і не давав пройти. Бабця та дід сховалися за спиною лікарки, і тільки з жахом глипали на десантника.

– Ідіть проспіться, сержанте! – спробувала командувати Ірина.

– Вони Костяна зарізали, суки! – п’яним голосом загорлав Колян, якому вже було байдуже до субординації перед офіцером.– А може, і ти сепарка?!

Колян схопився за автомат. У цю мить позаду десантника вже опинився Говерла. Він мертвою хваткою вчепився в автомат, вирвав його з рук Коляна і віджбурнув подалі.

– Шановний, вам же культурно пропонують піти відпочити,– спокійно мовив Говерла.

– Сапере, іди до дідька! – ще більше розлютився Колян.– Віддай зброю! Здоров’я забагато?

– На тебе вистачить,– упевнено відповів Говерла.

Десантник стрибком кинувся на Говерлу, але той спритно ухилився і провів прийом, після якого здивований Колян опинився на землі.

– Усе, каюк тобі, сапере! – ричав Колян, ковтаючи пил.

Говерлі було байдуже. Нагородою бійцю було вдячне обличчя дока Ірини, яка посміхалася йому чарівною посмішкою.

Як викликати на відверту розмову майора Моляра? З таким питанням прямував я до намету командира вевешників. Людина із позивним «Чорний», яка служила в «Беркуті», а тепер опинилася на передовій, звісно, видається підозрілою. Саме перебування колишнього беркутівця у військовому таборі вже є причиною конфлікту. Зрозуміло, чому Чорного тут недолюблюють. Адже тут багато добровольців із Майдану, які пам’ятають «подвиги» спецпризначенців, що захищали владу: побиття студентів, розстріл мирних демонстрантів і Небесної сотні. Багато хто з цих наглядачів порядку виявилися зрадниками, які начхавши на присягу Україні, переїхали до Росії і вступили до лав їхнього ОМОНу. А мені будь-що треба з ним зблизитися. Може, випити з ним? Задушевна бесіда, ой як не завадила б, але ж ми на службі. До того ж це виглядатиме підозріло, якщо я нав’язуватиму свою дружбу малознайомій людині. Думай, Антоне, треба знайти між нами щось спільне. Що може нас споріднювати? Що саме? Він тут біла ворона. Я теж якоюсь мірою тут, на батьківщині, ізгой. Ми білі ворони – ось що нас споріднює – зрадів я, діставшись блокпоста на перехресті та відчувши впевненість, що тепер маю всі шанси на встановлення контакту.