Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

Як зараз пам’ятаю худу, мов смерть, листоношу, яка відчинила цю ж саму хвіртку та принесла жахливу новину: завал гірської породи, під яким загинули троє шахтарів. Серед них – мій батько. Шахта була аварійною. Начальник дільниці Буров знав про це, але все одно відправив батька до забою. Але замість покарання Буров, ще не минуло й року після загибелі батька, одружився з моєю матір’ю. Цього чорного дня я не забуду ніколи…

Дев’ятнадцять років тому на святкуванні того ганебного весілля тут, на подвір’ї, стояв накритий стіл із закусками та великим бутлем каламутного самогону. На чолі столу сиділи моя мати в гарній вишиванці, червоній спідниці та її наречений Буров у чорному костюмі з батьковим командирським годинником на руці. Убивця і крадій, який одягнув на себе чужі речі й одружився із жінкою своєї жертви. Поруч із Буровим сидів шафер – дільничний Борис у цивільному сірому костюмі. Серед гостей були подруги матері: тьотя Валя та тьотя Люба; а з іншого боку сидів батько Льохи – Степан Кравцов, Яна з матір’ю та сусіди – баба Дуся з дідом Захаром.

Коли я зайшов на подвір’я, гості вже були почервонілі й веселі від випитого.

– За молодих! Гірко! – прокричала баба Дуся.

Усі почали горланити «Гірко!», а коли вже новоутворене подружжя припинило цілуватися, влаштували вітальний передзвін. Від цієї картини в мені піднялася хвиля гніву. Буров, наче відчув на собі мій повний люті та зневаги погляд. Він озирнувся та, відпустивши матір, підвівся мені назустріч.

– Антохо, синку, іди-но сюди! – заволав вітчим п’яним голосом, наливаючи в кухоль каламутної самогонки.– Випий за мамку з татом. Будь мужиком!

Я підійшов до столу. Буров простягнув мені кухоль. Несподівано я вибив кухоль із його руки.

– Я тобі не синок! – прокричав я в обличчя вітчиму.– І тобі більше не син! – додав матері.– Ще й року по батькові не минуло, а ти вже в ліжко до іншого стрибнула!

– Щ-о-о-о? – заревів Буров.

Алкоголь робив його ще тупішим, аніж він був.

– Петре, будь ласка, не заводься! Зрозумій його! – мати намагалася заспокоїти й угамувати вітчима.

Мати схопила Бурова за руку, але він грубо відштовхнув її, так, що вона ледве не впала.

– Та я не заводжуся! Просто, не розчув, що він сказав. Повториш, хлопче?

Буров вийшов із-за столу і наблизився до мене.

– Ну, що ти там бовкнув… синку?

– Я тобі не син! – повторив я твердо, витримавши його кілкий вовчий погляд і не відвівши очей.– І це не твоя хата! Забирайся, звідки прийшов!

Буров посміхнувся своїми жовтими зубами та з усієї сили вдарив мене по обличчю.

Удар був таким сильним, що я впав.

– Швидше я тебе звідси витурю, гаденя! Стерво! – примовляв вітчим, б’ючи мене ногами і не даючи оговтатися.

– Дай йому ще! Сисунцю невдячному! – волав із-за столу п’яний шафер Борис.

Перелякані гості посхоплювалися зі своїх місць. Мати з вереском кинулася мене захищати.

– Облиш його! Не чіпай! Припини! – голосила вона.

– Дядьку Петре! Не треба! – кричала Яна, яка теж метнулася мені на допомогу.

Мати впала на коліна та обхопила ноги вітчима, аби той припинив мене бити. Яна затулила мене собою. Буров зупинився й перевів дух. На мить стало так тихо, що навіть чутно було, як дзижчать мухи.

– Яно, забери звідси Антона! – благала мати.

Яна допомогла мені підвестися й потягнула до хвіртки. Мати потягнула вітчима в інший бік.

– Покидьок, тварюка! – вилаявся Буров, повертаючись на своє місце за столом, де Борис уже налив йому кухоль самогонки.

Я звівся на ноги і глянув на матір. У неї в очах стояли сльози. Однак у мене це не викликало жодного співчуття. Для мене вона була зрадницею. Залишатися далі на подвір’ї не було сенсу, і я пішов геть.

– Яке ж весілля без бійки? – долинув позаду голос дільничного Бориса.– Гірко!

Знову почувся передзвін кухлів, і хтось почав рахувати:

– Один, два, три, чотири…

– Знайоме місце? – урвав мої спогади Говерла, який терпляче чекав і мовчав увесь цей час.

– Рідна хата…– відповів я.– Ходімо далі. Магазин у центрі села.

Говерла здивовано зиркнув на мене, наче не знав, що я з цього села. А може, і справді був не в курсі. Я вийшов, щільно причинивши хвіртку, залишивши там, на подвір’ї, спогади, що відволікали мене від справи.

Умагазині було задушливо, хоча і працював вентилятор. На мухоловках, що звисали з облупленої стелі, було повно мух, але ще більше їх літало над прилавком із продуктами. Гладка продавщиця Свєтка, тридцяти восьми років із пишними формами та яскраво-червоною помадою на губах, стоячи за прилавком, обмахувала газетою хліб, захищаючи його від знахабнілих комах. Навпроти Свєтки стояли дві місцеві жінки п’ятдесяти років – невисока, гладка та кругла тьотя Валя та худа і довга тьотя Люба, які зайшли сюди обговорити останні новини. Усі троє втупились у маленький телевізор, що працював у кутку магазину. По російському «Першому каналу» показували новини. Звісно, головну увагу приділяли «громадянській» війні в Україні. Дикторка гаряче засуджувала «каральні операції» українських військових проти мирного населення Донбасу, і через слово таврувала їх «бандерівцями» та «фашистами». Гладка тьотя Валя уважно вслухалась у текст і весь час тяжко зітхала.