– Угу…– збагнув я.– Ну, дякую, старий. Твій боржник.
– Сподіваюся… Він мій давній знайомий, тому й погодився з тобою поспілкуватися. До речі, оповідач рідкісний, розговорити його – нараз. То давай, не соромся…
Легко сказати!
Мало того, що мені довелося кинути кухарювання на півдорозі, так ще й потрапити на прийом до Полегенька виявилося далеко не просто. День у нього був розписаний похвилинно, а заразом і два наступні.
Але коли я все-таки потрапив до кабінету й відрекомендувався, пославшись на головного редактора «Території», він погодився прийняти мене ввечері, о сьомій, уже після закінчення робочого дня. І попередив, щоб я не чекав від запропонованої ним терапії моментального полегшення.
Утім, я сподівався на зовсім інший результат.
О сьомій я знову був у Медмістечку. Кабінет лікаря Полегенька являв собою тіснувату кімнатку з канцелярським, ще радянських часів, столом у кутку, двома того ж походження стільцями, цератовою кушеткою й екраном з підсвічуванням для перегляду рентгенівських знімків. Центр приміщення займав ще один стіл – сучасний масажний.
Господаря всього цього я застав за читанням товстого роману в строкатій обкладинці. Коротконогий, угодований, із блискучою, як більярдна куля, головою та сивою борідкою-еспаньйолкою, Юрій Миколайович був точною копією лікаря Айболитя, яким його малюють у дитячих книжках. Картину довершували пухкий м’ясистий ніс і неймовірно густі, як пара зубних щіток, брови, з-під яких уважно дивилися зеленкувато-карі, трохи примружені очиці.
У кабінеті пахло гарним тютюном і стійким чоловічим одеколоном.
Щойно я відчинив двері, як Полегенько озирнувся, відклав свій фоліант і звернувся до мене:
– Олексію Петровичу? Проходьте, проходьте! Я вже зачекався.
– Та я ж начебто вчасно…
– Які претензії! – доктор широко всміхнувся.– Просто останній пацієнт скасував візит. Я цього, звичайно, не люблю, особливо якщо без поважних причин. А поважною вважаю єдину – довідку з моргу. Та ви не лякайтеся – жартую…
Що ж, принаймні тут не доведеться вимучувати кожне слово. Юрій Миколайович явно належав до тієї нині нечисленної категорії лікарів, які займають пацієнта розмовами й примовками, змушуючи розслабитись і на мить забути про свої недуги. Теж у якомусь розумінні терапія.
– То одна чи обидві?
– Обидві,– я зрозумів, що мова про мої ноги. Я ж прийшов лікуватися.
– Знімки у вас із собою? – поцікавився Полегенько.– Чи історія хвороби, в найгіршому разі?
– Ні,– я трохи розгубився,– це обов’язково?
– Бажано.– Він зник за завісою. Полилася вода з крана, долинув бадьорий голос: – Давайте-давайте, роздягайтеся. Розташовуйтеся на масажному столі, і для початку займемося діагностикою.
Як і більшість чоловіків, я побоювався лікарів і звертався до них тільки в крайніх випадках. Як то кажуть, доки один птах не клюне відомо куди. Подолавши соромливість, я стягнув із себе джинси, видерся на високий масажний стіл і розлігся там, почуваючись досить ніяково.
Відразу ж з’явився Юрій Миколайович і взявся за діло. Руки й пальці в нього виявилися неймовірно сильними, але вони не завдавали болю. Навпаки – мої суглоби, що звикли вічно нити, здивовано притихли, а м’язи наповнилися рівним теплом.
– Наскільки я розумію, переломів у вас не було,– нарешті заявив він, на якийсь час залишаючи в спокої мої кінцівки.
– Бог милував.
– Але є проблемки з меніском правого коліна, там рідина. Крім того, вважаю, що у вас початкова стадія гонартрозу.
– Точно,– скорботно визнав я,– усе це зайва вага…
– Басейн відвідуєте?
– Ні.
– Дарма… А скинути десяток кілограмів не завадило б. З вашим зростом… Отут боляче?
– Відчувається,– сказав я.– Але не смертельно.
– Ну що ж…. Усе це, звичайно, неприємно, але жити можна.– Він хмикнув.– Зцілити не обіцяю, але болі, гадаю, зникнуть…
Полегенько зосереджено засопів, звелів розслабитись і взявся за мене всерйоз. Я затамував дух, щомиті очікуючи нападу болю й подумки клянучи шефа, який підставив мене. Нічого подібного – тільки легке поколювання в м’язах. Тим часом я згадав про справжню мету свого візиту.
– Юрію Миколайовичу… хвилинку…– промовив я.
– Що? Не рухайтесь, будь ласка, ми ще не закінчили…
– Мені казали, що ви працювали спортивним лікарем у мелітопольському «Маяку»…
Не відриваючись від мого коліна, він відповів:
– Скажу точно: тридцять два роки і п’ять місяців. Солідний термін. Проте пам’ятаю всіх, хто пройшов через мої руки. Слава Богу, на пам’ять поки не скаржуся. Вас цікавить хтось із моїх пацієнтів?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу