Кирило Круторогов - Бомбардир

Тут не посперечаєшся. Випили мовчки. Я наліг на їжу – у вухах у мене вже шуміло.

– А щодо Гайдука… У мене око досвідчене.– Фізрук потягся по серветку, серйозно глянув: – Що називається, іскра Божа… Я в них у класі заняття вів. Одного разу звелів лишитися після уроків, питаю: ти чому в секцію не йдеш? А він мені – батьки не дозволяють… Тоді вирішив я з його батьком поговорити. Та замість батька з’явилася мати. Перелякана – вирішила, хлопець знову начудив. А я їй: у вашого сина талант, його розвивати треба, регулярні заняття необхідні. Та що вони, жінки, у цьому розуміють? Каже: йому б навчання підтягти, а у футбол він і без того цілий день ганяє. Я і так і сяк: мовляв, треба тренуватися за спеціальною програмою, може, буде користь, виросте класним футболістом… А вона знову за своє… Я спитав: чи не можна все-таки з батьком зустрітися? Зайнятий, каже, не має часу. Ну що тут вдієш? Моя справа запропонувати – ваша відмовитися…

– А що Сергій?

– Дещо я, звичайно, йому підказав – щодо того, як у різних ігрових ситуаціях поводитися. Ловив на льоту. А я й далі за ним спостерігав. Він і справді багато часу проводив на стадіоні зі старшими хлопцями. Ті, коли ділилися на команди, мало не билися за нього! Швидкий, в’юнкий, коли з м’ячем – узагалі не зупиниш. І швидкість гарна, особливо стартова, рвоне з місця – і з кінцями. Техніка деяка вже тоді була, а витривалість у нього вроджена, від природи. Ну й удар з обох ніг… А головне – непоступливий, чисто скалка для суперника…

– Усе правильно,– кивнув я.– Він і зараз такий.

– А мені, Олексію, тоді просто прикро стало, розумієш? Пропадає талант! За тим, як він до мене відразу потягся, я здогадався, що хлопцеві бракує батькової уваги. Мені ж самому Господь дітей не дав… А його татусь на комбінаті працював. Робота пекельна, зарплата із затримками, часом по два-три місяці. Не дивно, що почав зазирати в чарку, і пішло. Бувало, що й синові перепадало під гарячу руку. Між запоями – наче нормальний мужик, похмурий тільки трохи… Мати? Вона в нього зовсім проста, безмовна й тиха, як мишка. Так і вийшло, що всім у домі було не до нього. Живий-здоровий – то й добре. Я одним із перших довідався, чим вони там із Сашком Іванцовим промишляють, але втручатися не став – я їм не суддя. А собі вирішив – усе. Як-небудь обійдеться вітчизняний футбол без якогось там Гайдука… Ну що, закінчимо?..

Він потягся до пляшки, а я машинально кивнув:

– Узагалі, я чув цю історію.

Мій співрозмовник навіть не поцікавився – від кого. Але, після того як чарки спорожніли, апетитно хрумкаючи кільцем цибулі, проказав:

– Чув, та не всю. Інакше не прийшов би до мене. Ну от: якось увечері Сергій постукав до мене. Адресу мою він уже знав. Стоїть на порозі, переминається. Я йому – заходь, мовляв, а він – ні, вийдемо надвір. Порада потрібна. Вийшли ми, присіли десь, і тут він мені видає всю цю історію. Про метал, про крадіжку мідного кабелю, про те, як їх засікли і як вивезли за місто. І про те, що їм з Іванцовим тепер доведеться безкоштовно на бандюків працювати невідомо скільки. Не хочу, каже. А якщо батько дізнається – ще гірше: вб’є. Що робити? – питає.

Я йому: «Іди спати, Сергію. І завтра носа на вулицю не потикай. Спробуємо розібратися».

З тим він і пішов.

Я прикинув так і сяк – не жарти. Вранці зібрався – і на ринок: там в одній кафешці вічно терлася вся ця блатна бригада. Одного – Вадимом звали – я ще пацаном знав: сусід мій, ми з його батьком приятелювали. Знайшов його, поговорили. Він виявився в курсі, навіть розпитувати не став – тільки кивав і слухав. Потім каже: добре, цього пацана – як там його звати? – я чисто з поваги до вас, В’ячеславе Івановичу, відмажу, хоч вони з приятелем поводилися не по понятіях. Але з однією умовою: щоб він нікому більше в місті на очі не траплявся, особливо з наших хлопців.

Я кажу: дякую, твій боржник. І просто звідти – до Гайдуків. День вихідний, татусь під мухою, але не особливо. Я йому: син ваш має талант, є шанс улаштувати його в спортінтернат. Тут недалеко – якихось вісімдесят кілометрів. Хлопцеві сам Бог велів у футбол по-справжньому грати. А він мені – якого хріна дурня клеїти, футбол нехай по телевізору дивиться. Закінчить дев’ять класів, піде в профтехучилище, а звідти – на комбінат, робітничу династію продовжувати. Що, питаю, хочеш для сина такої долі, як у тебе? Тут він розлютився, поліз із кулаками, а я розвернувся – і до дверей…

Саме дійшла черга до мого коньяку. Ми з фізруком по-швидкому змели зі столу посуд і їжу, він прополоскав чарки, нарізав лимон і повів далі: