Кирило Круторогов - Бомбардир

Припустімо, я й сам не збирався йти з порожніми руками. Але хліб до чого?

До того – це стало зрозумілим, щойно я ступив у тісну кухоньку в квартирі літнього фізрука. Присунутий до стіни столик був накритий за всіма правилами: оселедчик, що скромно ховається під соковитими кільцями цибулі, огірочки-помідорчики, грибочки мариновані, капустка квашена із журавлиною, а в центрі – велетенська сковорідка зі смаженою картоплею. Бракувало тільки хліба.

Вік колишнього фізрука не піддавався визначенню. Як і в багатьох людей його професії. Рухливий, сухорлявий, смаглявий, як житній сухар, зі сливовими очима, трохи косуватими, грубо виліпленим черепом і жорстким сивим їжачком. От уже хто точно не мав проблем із зайвою вагою. За всіма звичками – такий собі життєлюб із замашками диктатора. Люди його типу відразу ж викликають симпатію невичерпним оптимізмом, життєвою кмітливістю й визначеністю в думках. Одягнений він був у тренувальні штани й фланелеву картату сорочку, а в його однокімнатній квартирці панувала охайність, майже як у казармі,– і жодного сліду жіночої присутності.

– Так! – категорично заявив він іще на порозі.– Усі церемонії геть. Переходимо на «ти». Можеш звати Славою, можеш Івановичем – як тобі краще. А зараз – просто до столу! Гостинці твої я поки що приберу…

Він відправив у холодильник принесений мною пакет із пляшкою закарпатського коньяку й фруктами, а натомість витяг із морозильної камери вкриту інеєм півлітрівку. Віртуозно відкоркував, поглянув запитально:

– Не заперечуєш?

Я оглянув стіл, зручніше влаштовуючись на табуреті. Усміхнувся:

– Під таку закуску, думаю, не гріх…

– Теж мені закуска! Чим Бог послав… Ну давай, Олексію,– за знайомство!

Випили. Фізрук коротко видихнув, покрутив хрящуватим носом:

– Як у суху землю… Терміново повторити!

Я потягся виделкою по грибок, а собі подумав, що за таких темпів наша бесіда може завершитися, так і не почавшись. Відставний фізрук, одначе, й оком не моргнув: дивився тверезо, проникливо. Нарешті промовив:

– А тепер, Олексію, поясни ще раз: як це тебе до мене занесло?

Я виклав ту саму невибагливу легенду про збирання матеріалу для книжки й додав:

– Дехто каже, що, якби не ти, Івановичу, не було б у нас у «Динамо» Сергія Гайдука.

– Брешуть, пси! – розсміявся фізрук, знову наповнюючи чарки.– Ну давай: за спорт!

Відмовлятись я навіть не намагався.

– Давай, закушуй, Петровичу, не соромся… А щодо Сергія, то він сам себе зробив, з нуля. А я в його долі так, збоку. Вчасно опинився поруч, чистий випадок.

– Давно з ним бачилися?

– Ну, як тобі сказати… Так, давненько. Заїжджав якось до мене, поговорили про всяке…

– То, може, послідовно? Почнемо здалеку, а потім дійдемо й до цієї зустрічі?

Я відчув натхнення. Схоже, відставний фізрук хоч щось знає.

– Послідовно то послідовно. Але якщо чесно – щось я не в’їжджаю, який у цьому сенс?

Я зітхнув: чарка переді мною знову була повна.

– Ти, В’ячеславе Івановичу, зрозумій: читача суха статистика забитих-пропущених рідко цікавить. Футболіст такого рангу, як Сергій, важливий йому в усіх вимірах: де виріс, як починав, з якими труднощами зіткнувся, хто був поруч. Загалом, перші кроки. Це ж усе на твоїх очах було…

– Угу…– буркнув фізрук, відкладаючи виделку.– Ти в курсі, що я й сам грав у футбол? Нікопольський «Колос» – чув про таку команду?

Я кивнув.

– Ох, сумніваюся! – він скептично хмикнув.– Там я починав, там і всю кар’єру відіграв. Ми в різних дивізіонах виступали, але вісімдесят другого реально претендували на вихід у вищу лігу. Не вийшло: розписали нічию з «Жальгірісом», коли потрібна була тільки перемога. І литовці замість нас в еліту пробились… А у вісімдесят сьомому здійняли галасу в Кубку СРСР – вибили донецький «Шахтар», потім запорізький «Металург», дійшли до чвертьфіналу, а там із мінімальним рахунком «скрутилися» московському «Динамо». Навіть не «скрутилися» – засудили нас. Бонзи із союзної федерації не схотіли, щоб якась команда з української глушини, яка й у вищій лізі ніколи не грала, москвичів на коліна поставила…

Я й справді знав історію короткого злету «Колоса», але наразі мене цікавило інше.

– Потім, у Дніпрі, нас, попри поразку, як космонавтів, зустрічали… А мені тоді саме тридцять шість виповнилося. Ветеран, як то кажуть… На тому я свою ігрову кар’єру й завершив… Дали мені наостанок майстра спорту, оцю однокімнатну й улаштували в ДЮСШ тренером. Не встиг я попрацювати з пацанами, тільки почав утягуватися – бац: перебудова, капіталізм, Союз розпався, і наш заклад закрили на фіґ. Довелося в міську школу йти фізруком. Десять років відбув, як за годинником. Але набридло: у нинішніх діточок не спорт, а інше в голові. Пішов, років зо два проваландався без діла і тільки тепер знову влаштувався тренером до іншої спортшколи. Платять копійки, але там принаймні хлопці, для яких футбол – не звук порожній… От за нього, за футбол, і вип’ємо!..