Кирило Круторогов - Бомбардир

– Влетіло Сергієві того дня серйозно, але я не з тих, хто так просто відступає. Зустрів його матір після роботи, знову почав розмову. Вона спочатку вперлася – як чоловік сказав, так і буде. Ну, тут уже я не став нічого приховувати – виклав усе. Син ваш, Ірино Андріївно, кажу, сплутався з місцевим криміналом. На ньому поки що тільки дрібні крадіжки, але якщо комусь знадобиться їх розкрутити – строк на малолітці йому відмотають по повній, заступатися нікому. Ці проблеми однією молитвою не розв’язуються, а якщо й далі так піде, то він і за верстат на комбінаті стати не встигне. Загалом, спортінтернат для нього тепер – порятунок. Подумайте, кажу, прикиньте «за» і «проти».

Наступного ранку вона сама до мене прийшла. Сказала: робіть як надумали, чоловіка беру на себе. А вам повік буду вдячна. Я відповів у тому дусі, що подяки мені ні до чого, просто радий допомогти здібному хлопцеві…

Через кілька днів повіз я його на перегляд до інтернату. Там у мене давні приятелі працювали, ще з «Колоса». Приховувати від них я нічого не став – так, мовляв, і так. Подивилися, погодилися, що хлопець і справді надзвичайно обдарований, і врешті взяли… Думаю, спершу Сергієві там було ох як непросто. Чужі стіни, чужі люди, жорсткі вимоги, сувора дисципліна. Від усього цього він давно відвик.

– І що ж – він дійсно більше не повертався додому?

– Чесно зізнаюся: це я попрохав, щоб його відразу взяли в діло й нікуди не відпускали. Він багато тренувався, поступово освоївся, а потім нове життя саме його повело. Тільки одного разу примчав буквально на кілька годин, забіг до мене, коротко доповів: мовляв, нормально живу, без проблем,– та й по всьому. Воно й на краще. І року не минуло після інциденту з бандюками, усе ще було свіже, друзяка його, Іванцов, і далі відпрацьовував «боржок», а на Сергія був смертельно ображений… Іванцов, до речі, через років зо два на зону таки сходив – за збройне пограбування, п’ятірочку отримав. А в Сергієві я не помилився – волі йому стало на все…

– І досі спілкуєтеся?

Мій співрозмовник знову хмикнув.

– Буває, телефонує. Щоправда, рідко. Але я не в претензії. Чим, власне, він мені завдячує? Один-єдиний раз попрохав про допомогу, та й то…

– А де тепер його мати?

– Ірина Андріївна? Уявлення не маю. За всі ці роки жодного разу більше її не зустрічав. Місто в нас мале, чесно скажу – навіть дивно…

По суті, я одержав більше, ніж розраховував. Навряд чи відставний фізрук додасть що-небудь істотне до того, про що я вже довідався. Настав час вибиратися звідси, поки ноги ще мене носять.

– Як діятимеш далі, Олексію? – поцікавився мій співрозмовник.

– З’їжджу до спортінтернату, поспілкуюся з людьми.

– А навіщо тобі туди тягтися?

– Тобто?

– Тільки час змарнуєш. Дам я тобі координати хлопця, який в одній групі з Сергієм навчався. Вони наче дружили, але хлопець так і не піднявся, пороху забракло. Теж місцевий, звати Юрій, нині працює на кабельного провайдера, точки під’єднує. Іноді грає за наш «Гірник» в обласній лізі… Пиши номерок!

Ми пропустили ще по дві чарки, усмак попліткували про поточні футбольні події та розійшлися по-приятельски, обмінявшись адресами й телефонами…

Зустріч ця багато що розставила на місця. Принаймні причина зникнення Сергія Гайдука з поля зору друзів і вчителів тепер була мені зрозуміла.

На вулиці було тихо, трохи підморожувало. Ми з відставним фізруком посиділи добряче – до пізніх сутінків. Робочий день усюди скінчився, навіть дрібні приватні крамнички здебільшого позачинялися. Вуличні ліхтарі заливали околиці йодистим світлом; опале листя, прихоплене морозцем, похрускувало під ногами.

«Порівняно зі столичною годиною пік – чудово…– розслаблено міркував я, глибоко вдихаючи холодне повітря з якимось присмаком сторонньої гіркоти.– Жодного тобі хаосу, ніяких заторів, перехожих можна порахувати на пальцях…» Дорогою додому я встиг розсортувати в пам’яті подробиці почутого від В’ячеслава Івановича, вирішив дещо записати відразу після повернення, але на цьому – край: необхідно привести себе до ладу. Цього правила я дотримувався неухильно: після випивки – ніяких серйозних справ.

Зранку, щойно продерши очі, я набрав номер, який учора заніс у «Контакти». Абонент не відповідав. Я повторив виклик іще кілька разів – те саме. Про всяк випадок надіслав есемеску:

«Вітаю, Юрію! Я спортивний журналіст із Києва. Хочу поговорити з вами про Сергія Гайдука. Збираю матеріал для книжки. Чекаю на ваш дзвінок!»