Володимир Кошелюк - Green Card

Між тим гарант завершив традиційне «щастя-здоров’я». Цокнулись келихи, вискочили «зірки»: «Новый год, Новый год, Новый год!» Тхнуло пліснявою, аж у носі закрутило. Тато приглушив звук.

– Пішов я. Щось немає нічого.

– Давай. Я ще трохи подивлюся.

Тато перевернувся на інший бік, стиснувши пульт.

Хата стихла. Потріскували останні жаринки, грубка заснула, повільно дихаючи останнім теплом. Кузьма розлігся на всю постіль.

– Посунься, ледащо.

Кіт замурмотів, переліз убік й знову засопів. Кручуся – не засну. На той випадок під ліжком є старенький CD-плеєр з диском улюблених пісень. Я часто засинав у навушниках. Що тут у нас. Ага, «Bard’s song» – «Blind Guardian». Для сну саме те. Здрастуй, Новий рік!

Наступні дні мелькнули одним потоком. З ранку до вечора працювали з кабаном. Топили, смажили, начиняли. Головні – бабуся й тато. Я знов-таки на побігеньках – прийми, подай, вилий, знайди. Коротка перерва на обід і знову. Поспішали, щоб усе закінчити до Різдва. Дід устрявав, керував усім і зразу.

Так докрутились до різдвяної ночі. У веранді стояла здоровецька миска. З-під чистенького рушничка виглядала рум’яна ковбаса, покрита сріблястим інеєм, рулети хвалились запашним віддихом. У хаті чималенька ялинка простягла лапаті хвоїнки, тримаючи вогники барвистої гірлянди.

Кузьма сидів між гілками, здичавіло оглядався, припадав до землі, прикидаючись лютим звіром. Побачив в іграшці волохату мармизу, злегка поворушив лапою, далі сміливіше, кумедно підвівся на задні й ухопився за блискучу кулю. Нитка не витримала, іграшка гепнулась. Кіт пирхнув й з усіх ніг шелеснув під диван. Дивно, але куля витримала. Дід почепив назад, а Кузьма зайнявся гірляндою, куштуючи дроти на зуб.

На кухні щось бурчало й пінилось, шипіло, клекотіло, тікало з каструлі. Бабуся з мамою, розчервонілі, заклопотані, поралися біля наїдків. Під стільцем лежав Топік, принюхувався до дивовижних запахів, слізним поглядом тупився в господинь, випрошуючи ласі шматочки.

– А чого ж це я сиджу? Ще корову напоїти.

– Нехай, діду, хочу надворі пройтись, заразом і напою.

– Гарно вдівайся, бо на вечір добре бере.

Понурі тіні розпластались густими плямами. Блакитні іскри тріскотіли під ногами. Ніздрі злиплись, дихання сперло – вечір проти Різдва, одним словом. Кукла була не в гуморі – цмокнула два рази, чогось психанула, вперлась носом у відро, щоб перекинути.

– Тю на тебе! Чого розказилася?

Корова форкнула, вмочила губи, довгенько булькотіла, тільки води не меншало. Я шарпнув відро – Кукла простягла голову, з губ ручаями дзюрчала вода.

– Що не так? Кажи.

Почухав за вухом, смикнув за кошлату чуприну. Кукла нахилилась, совала сіном, підкидала пусту миску. І видно ж – хоче пити, але чогось бушує. Поки відставив відро. Дай хліба візьму. Повітка хекнула, випускаючи струмінь тваринного духу. На пальцях клейкий леп і гострий дух худоби.

– Пила?

– Та нє. Щось не хоче. Візьму хліба. Вечірню порцію не получила, то й фукає.

– Геть розбалував. Позачиняй усе, бо мороз гарний.

– Добре.

Кукла від втіхи жмурила вогкі очі, хрумаючи запашними окрайцями. Тепер вода пішла, ніби в пісок.

– Довольна?

Корова лизнула шорстким язиком, наче терткою провела. Гарненько зачинивши подвійні двері, я рушив до хати. Яскраві крапочки розкинулись на чорнильному небі. Сніг убирав тьму, розсіюючи ніч. Двері лущали – Різдвяна ніч вступала в права.

У хаті розкошували тропіки. Пальці швиденько набрякли, очі сльозились. Тепло заповнювало всі пори.

– Напоїв?

Да.

Скільки випила?

Три.

– Роздягайся, бо доходишся, поки скотина й балакать почне.

– Це як?

– Ти що, не чув такого?

– Наче нє.

– Я ще як малий був, то од дідів чув. Підожди, мабуть, в Скуратовича таке є. Зараз гляну.

– Нехай, потім подивимось.

Проте дід уже порпався в книжковій шафі. На світ з’явилась добряче потерта книга. На палітурках і назви не розібрати. Але я з дитинства знав – це «Місяцелік», де описані звичаї нашого народу. Окуляри осідлали ніс, дід уважно гортав пошарпані сторінки.

– Ага, осьо, диви. Перекази про те, як тварини говорять у Різдвяну ніч. «Один чоловік…»

– Діду, нехай я сам перечитаю.

– «…вирішив перевірити, чи справді худоба в цю ніч говорить. Ще звечора сховався…»

– Діду, чуєш? Сам подивлюся.

– «…під жолобом. Дай, думає, дочекаюсь, заговорять мої воли чи ні».

Робити нічого, довелось слухати, як дядько сидів до півночі, а потім один віл сказав до іншого, що завтра хазяїн помре. Так воно і сталося.