Володимир Кошелюк - Green Card

Пальці почервоніли, один злегка підпух. Дарма не взяв рукавиць. Казенні сірі ворота. Присадкувата будівля з маленькими вікнами. Брудний автозак, чорні солдати навколо. Один тримає дебелого пса в дротяному наморднику. Під їхніми поглядами втягуємо голови в плечі. Пластикові двері тихо рипнули, шкрябаючи намерзлі кім’яхи снігу. На вході молодий хлопець із чорними погонами записав паспорти, глянув на повістку, мовчки ткнув у кінець коридора. В очі впав надірваний шеврон – «Грифон», спеціальний підрозділ. Сірі стіни, ряди розхитаних крісел, купки стривожених людей. Куди ж його?

Вони стояли біля дверей. Чорні шкірянки, чорні джинси, чорне розпущене волосся. Й ті сережки, які я завжди ненавидів – великі, тонкі кільця. Звисали колесами, злегка поблискуючи в тьмяному світлі. І подруга поряд. Обидві, ніби ворони, в чорному. Тільки потім я зрозумів, від чого утік. Десь за півроку після суду. Звичайні фрази, репліки, поведінка… пригадував й поволі складав рожеву мозаїку.

«Во время сессии мы будем заниматься допоздна в моей комнате…»

«У нас есть свой сайт… Нет, тебе я его не покажу…»

«…Она останется у нас на ночь… Мы будем спать у меня…»

Згадую й дивуюся, наскільки ж я був сліпий. Тільки потім все стало на свої місця. Та це потім, а зараз – суд.

Теща вибалушила здоровенні сірі очі, ніби намагаючись загіпнотизувати. На губах презирлива усмішечка. Я намагався не дивитись у той бік, стримуючи тремтіння рук, стискаючи шапку. Сидів на твердому відкидному стільці, підібгавши ноги. За три метри скупчились ті, що мали стати моєю сім’єю, новим домом. Тепер звідти віяло такою ненавистю, що я фізично відчував сотні колючих голок, які розсипались тілом. Поряд крутився облізлий чоловічок у сіренькому пальтечку, мнучи хутряний картузик і засмальцьований портфель.

З непримітних дверей вигулькнула жіночка:

– Развод. Процесс, назначенный на десять ноль-ноль. Ответчик присутствует?

Ось воно. Виступив наперед, спину запекло:

– Є.

– Претензии к заявителю имеете?

Теща подалась наперед. Чоловічок пропхався поряд:

– Я адвокат заявителя.

Помічник судді глипнула на «адвоката»:

– Ніяких претензій немає.

– Заходите в кабинет.

Простора кімната, жовті лаковані столи буквою «Т».

У куті похнюпився державний прапор. Сива повнувата жінка з-під окулярів уважно дивиться на мене.

– Вы согласны на расторжение брака?

– Так.

– Да.

– Есть какие-то претензии?

– Брак между Денисом Рашем и Аллой Шкатько считается расторгнутым. Кто из вас оплатит судебные издержки – двадцать гривен тринадцать копеек?

– Я оплачу.

– Справку для предъявления в ЗАГС можете получить в среду. Всё.

Я вийшов звідти, ніби в диму. Ноги підкошувались, лице палало. Невже все? За дверима товпився гурт наступних позивачів. Лиця розмитими плямами мелькали поруч, я йшов облупленим коридором, злегка похитуючись, жадібно втягуючи надихане повітря. Перші ковтки волі відгонили залежаними паперами й спітнілими відвідувачами.

Морозець добряче хапав за носа, видавлював сльозу. Ми швидко простували до метро, уклоняючись поривам стрімкого вітру. Я крадькома поглядав на тата – за ці декілька годин він посірів, ніс загострився. По дорозі ледве перекинулись слівцем, поспішаючи до машини.

Лінива «тягучка» нехотя випустила нас з давлючого міста, підсмикуючи, призупиняючи, шарпаючи перед кожним світлофором. Нарешті вільне шосе, поле й декілька автомобілів попереду. Ось воно – справжнє визволення. В нас ніби хтось рота розв’язав:

– Бачив, як витріщилась?

– Страшні такі, чорні, хай воно сказиться!

– Тепер усе, назавжди розщитався…

Легенька пороша тарабанила склом, летіла узбіччям, закручувалась маленькими дзиґами.

– Знаєш, тьотя Катя пропонувала мені йти вечором у бар працювати. Казала – так усі молоді роблять.

Тато міцніше стиснув кермо.

– Нехай свою Іру посилає.

Пороша стукотіла дробинками, налипала в кутиках скла, засипала щілину капоту. Дорога коливалась, хилитала ямами, підкидала на замерзлому камінні. Ми проїжджали села, крутилися брудними вуличками невеликих містечок, розгрібали льодяну пилюку стертими шинами. Дорога ніби й знайома, проте щось не те.

Я дивився на сніговий пил – крижані вихори плели візерунки, злипаючись у лапаті сніжинки.

Я знав цю дорогу напам’ять – стільки від’їздив туди-сюди старими «ЛАЗами» й «Ікарусами», що міг навіть у темряві визначити, де знаходжусь. Спогади вичавлювались брудними краплями. Та хай воно пропаде, наче все було не зі мною. Невже звільнився? Досі не віриться. Пічка мірно дихала, навівала дрімоту. Тато примовк, думаючи щось своє. Хуртовина розходжувалась, підсвистуючи двигуну. Я дрімав, притиснувшись до обмерзлого вікна.