Володимир Кошелюк - Green Card

– Бач, як воно. Щось таки є в природі.

– Мабуть, так просто не придумали б.

Я збирався вислизнути до комп’ютера, проте дід тільки розім’явся.

– Підтримаймо традицію. Неси Васильченка.

Кожне Різдво, скільки себе пам’ятаю, дід читав «Святий вечір» Васильченка. З дитинства звик до такого. Спочатку казки, потім книги про військових льотчиків, Нечуй-Левицький і ще багато різного. Навіть коли я навчився читати сам, усе одно просив діда, щоб вечірком щось почитав.

Посеред кімнати винесли стіл. Мама з бабусею розставили купу смаколиків. Дід узяв слово.

– Ну що ж, сім’я. Знов ми зібралися за цим столом. Год був важкий, багато всього пройшло. Нехай усе погане йде собі, а хароше остається. Дай Боже і на той год діждатись цього дня у такому складі, всім живим і здоровим. Хай у нас усе наладиться. Сватам нашим дорогим нехай гикнеться. Вітьці щоб гарно зароблялось і додому вернутись. Ірочці з онучатами здоров’я і всього самого доброго. Дай Боже. Берем, Сірьожа!

Перехилили по чарці. Я смакував узвар. Щось волохате човгнуло під столом. Блиснув вогкий ніс й хитрючі очі. Кузьма дер дідові коліна. Я крадькома кидав лакоминки рудому хитрюзі. Мама вдавала, що не бачить. Бабуся підсипала цукру до куті – любить солодке. Тато налягав на пельмені. Дід молотив усе підряд. Під столом плямкало, сопіло, чмакало – волохаті родичі відзначали Різдво.

Телевізор відсвічує блакитною плямою, на столі лишили страву для предків, що з’являться опівночі провідати своїх. Топік простягся під грубкою, голосно сопів, відкидавши лапи. Кузьма видерся на лежанку, задоволено мружився, бгаючи пазурами ковдру. Розслабляюча дрімота, ніби анестезія, глушила почуття і думки. От і добре. Десь далеко блимала ялинка, дід бурчав, що ради Різдва могли щось і людське показать. Мама з бабусею тихо розмовляли в спальні. Цю ніч ми всі разом. Завжди…

Колядники затоптали весь килим, вихолодили вітальню й зробили Топіка щасливим. Стільки гавкоту я давно не чув. Звірі спали як убиті, тільки під ранок прийшлося випустити від гріха подалі. Через якусь годинку, коли дід вийшов глянути до худоби, то мало з ніг не збили – так перлись у тепло. Тепер собака радісно зустрічав кожного переляканого дітлаха, а кіт лінькувато бликав – чого, мовляв, дурень будиш даремно. Мама роздавала цукерки й гроші, дід примушував колядки виспівувати, а не просто «коляд-коляд». Весело, одним словом.

– Яка б не була власть, а Різдво є. Помню, як учителі приказували, щоб не посміли колядувать. А все одно збирались, брали торби та йшли.

– І що ж тоді давали: яблука, горіхи, якогось малая [3] Малай – вид хліба з кукурудзи, гороху або проса. черствого, – бабуся приєдналась до діда.

– Та що там казать, пиріжки з буряком, квасолею, печеним гарбузом, і тому раді. Які там гроші!

– Воно тисячоліттями складалось. Таке за год не відміниш.

Я любив такі хвилини. Спогади оживали в барвисті картинки. Ось дід біжить у юрбі хлопчаків. Материн лапсердак підперезаний пояском, на ногах чуні з німецьких шин, і полотняна торба, пофарбована бузиною. Мороз добрячий, діти подубли, але регочуть, перекидаються, кидаються снігом.

На столі блимає каганець, навкруги вся бабусина сім’я – чекають, поки мати поставить чавунець. З усіх страв тільки печена картопля й квашена капуста. Їдять похапцем, смачно вмочують в олійку – поки картопля є, хліб закінчився давно…

Спогади плетуть павутину, стирають реальність. Зимовий день, як сірник. Увечері зібрались разом у вітальні. Мурмотів телевізор, ялинка миготіла, Кузьма смикав уві сні лапою. Ми говорили. Те, що чув у дитинстві багато разів, тепер сприймалось інакше. От як зимова ніч.

– Ба, розкажи, як у школу перша прийшла.

– О, було. Помню, зима була. Кінець листопада чи грудень. Світає пізно, вечоріє рано. Будить мати: вставай, дитино, вже у школу пора. А часів у нас не було, радіво тільки шавкотіло старе. По йому і часи узнавали. І почулось матері, що пора.

Оділась, взяла торбу і йду. Хурделить, вітер свистить. Добрела до школи, там темно. Двері зачинені, по селу тишина, тільки собака коли-не-коли гавкне. Обійшла школу, нічого. Сіла на спризьбу, зіщулилась та й жду. Додому не йду, куди ж – мати в школу одправила. Сиділа-сиділа, задубла на кізяк. Тут якась тінь. Підходить ближче – дядько.

– Ти чого тут сидиш?

– В школу прийшла.

– Ще ж тіки чотирі часа!

– Мати сказала в школу йти, то й пішла.

– Ходім до нас, в сторожку, посидиш, поки школа одкриється, бо замерзнеш к чорту.