Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

За логікою роману, прийняття серійної соціальної ідентичності передбачає відчуження індивіда від свого (потенційно) неповноцінного тіла, чия істина — смертність — стає витісненим травматичним ядром. Абсолютне знання, що тотожне владі система може лише симулювати: другий учитель біології боїться, що хтось подумає, ніби він недостатньо ерудований; директор істерично переживає неможливість знати про учнів усе тощо. Знання постає таким собі жижеківським «вивищеним об’єктом», що нікому не належить. Єдиний, хто справді володів знаннями з біології, Бізальськи — подібно до ніцшеанського бога, помирає за кадром, залишаючи протагоністку в стані глобальної тривоги й непевності, що проявляється як сп’яніння, невроз і, зрештою, письмо.

У другій частині — «Привіт» — майже доросла оповідачка-клептоманка краде в універмазі два пакунки ялинкових свічок. Її ловить збоченець-детектив, який обманом забирає в неї весь одяг і замикає дівчину в кабінці чоловічого туалету десь у підвалі магазину. Цілу ніч героїня марно шукає виходу, а зранку її знаходять прибиральниці, які викликають поліцію.

Дія відбувається 1972 року в переддень Різдва десь у Східному Берліні, хоча відсилок до соціалістичної Німеччини у тексті лише дві: звертання «товариші» та згадка про «дружні народи». Усі ж інші реалії (подарункова лихоманка, топос великого магазину, детектив) можна легко розмістити у Західному або сучасному Берліні. Йдеться про тоталітаризм суспільства споживання, у якому сфера візуального ототожнюється з владою, а суб’єкт втрачає свою глибину, стаючи поверхневим, порожнім — порнографічним. Головна героїня — школярка-бунтарка, що виросла до молодої жінки, яка регулярно має дрібні проблеми із законом, — це така собі середньостатистична одиниця виробничого процесу на N-му друкарському комбінаті, конвеєрна споживачка дешевих цигарок та послуг громадського транспорту. Її ідентичність зафіксовано у відповідних документах, але в романі ніхто й ніколи не називає її на ім’я.

Дорогою на роботу вона випадково зустрічає у трамваї дивного чоловіка з наче «желейним обличчям», який нагадує їй водночас її нинішнього друга і «солдата, який 18 років тому з’явився в її житті, стверджуючи, що він — її батько». Нажахана відчуттям своєї спорідненості з цим обличчям без контуру, в якому «вже почався казковий процес ставання невидимкою» (а бути невидимим у суспільстві спектаклю означає не-бути), дівчина зопалу вискакує з вагона і тікає до щойно відкритого універмагу. Цей блискучий багатоповерховий магазин зі штучним яскравим освітленням, дитячим хором із гучномовців і розкішшю довершеного товару складає окремий мікрокосм, у якому хаотичні рухи тисяч зомбованих відвідувачів фатально перетинаються в точках, визначених візерунками підлоги. Поцупивши тут свічки, оповідачка напівсвідомо привертає до себе грізний погляд системи, віддається репресії, щоб ззовні підтвердити свою присутність у цьому світі.

Поряд із таким майже жертовним рухом дівчина переживає інший вид насилля: «Я навіть трохи злякалася, коли через светр відчула біля своїх ребер картонні коробки, які я правою рукою притискала до тіла». Вона несвідомо повторює рух чоловіка-невидимки, який притискався до поручня тролейбусу. Цей тактильний пресинг, здійснений оповідачкою щодо власного тіла, переростає у тиск великого пальця детектива на її голій потилиці між краєм шапки й комірцем (вочевидь чоловік схопив злодійку за карк). Відповідно, його наступне насилля — оголення оповідачки, причому без жодних сексуальних намірів, лише завершує репресію, розпочату нею самою.

Фігура детектива у другій частині роману дуже неоднозначна. У світі репрезентації він видається типовим кіношним персонажем чи аґентом штазі: виголене невиразне обличчя, погано дібраний одяг, автоматичні рухи тощо. Але під час доволі симптоматичного спуску від блискучого простору вітрин до темного й закіптюженого підвалу детектив перетворюється на демона, який відкриває оповідачці інфернальне підземелля магазину-світу. Цей демон — зворотній бік обличчя чоловіка-невидимки: він не має сталого образу і цим постійно руйнує очікування героїні. Спочатку він — чесна і вихована людина, яка не йде на жодні порушення правил. А за кілька хвилин перетворюється на вульгарного поліцая, що обзиває затриману «дурнуватою злодійкуватою нечупарою». У якийсь момент детектив представляється колишнім військовим (батько?), якого безпідставно звинуватили і змусили зняти мундир, а потім здійснює глумливе гіпостазування власної метафори — змушує дівчину роздягнутися. Підсумовуючи історію, оповідачка каже в кінці роману: «А може, він і не був детективом, за якого я його вважала». Вжите тут дієслово «ausgeben für Akk.» означає дію активної симуляції — «видавати когось за іншого». Відтак оповідачка сама ґвалтівно накинула низці своїх проекцій ідентичність представника державного апарату. Тож детектив, як справжній демон-спокусник, постає фантазматичним каталізатором її самооголення.