Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

У своїх творах Ланґе-Мюлер аналізує вплив ідеологічного чинника на формування чи радше деформацію особистості в межах соціальної системи, що тяжіє до тоталітаризму. Причому останній може задаватися не лише політичними чинниками однопартійності та віри в Леніна, а й логікою ґендерної нерівності, логоцентризму чи споживацтва. Авторка часто моделює ситуацію двосвіття, двійництва, балансування на межі, що проявляються як розщеплення суб’єкта («Каспер Маузер, або Страх перед другом») або складні неврози, що й приводять її протагоністку на письменницьку стежку. Адже все письмо, як відомо, — це один суцільний невроз. У дискурсі об’єднання Ланґе-Мюлер часто здійснює гумористичне просвітництво своїх читачів про умови життя в НДР і труднощі адаптації до західного світу: наприклад, пояснює, чому ім’я Зоя на Сході вважалося нормальним, а в ФРН викликало кпини — бо громадяни республіки споживання не мали жодного уявлення про Космодем’янську, проте добре знали, що таке соя («Злі вівці»).

Роман «Занадто рання любов до тварин» (1999) уже своїм епіграфом задає мізантропічну перспективу історії: авторка іронічно апелює до відомого афоризму «Відколи я знаю людей, то люблю тварин», що дозволяє інтерпретувати назву роману як «Занадто рання не-любов до людей». Йдеться про дві історії з життя оповідачки-письменниці, що стали ключовими в процесі її не надто успішної соціалізації в НДР. Обидві частини роману — «Жуки» та «Привіт» — у ґротескно-драматичній формі представляють процес болісного прийняття правил гри «дорослого» світу. У першій частині йдеться про невдалу спробу протагоністки через любовний дискурс долучитися до панівного логоцентризму; у другій — про фантазм бунту, виходу за межі ідеології споживання в сферу тілесного, який обертається шоковим переживанням своєї екзистенції як одиничності та смертності.

Дія першої частини відбувається в 1960-ті роки в НДР. На перший погляд, сюжет відповідає логіці бестселера: 14-річну школярку, залюблену в «мух, пацюків і навіть гусінь», запрошує на побачення її вчитель біології Бізальськи. «Рандеву», що має форму «весняного збору матеріалу для природознавчих колекцій», проходить невдало: дівчинка своєю неюннатською поведінкою розчаровує вчителя й осоромлена повертається додому. Проте через два роки вона отримує в спадок його колекцію жуків і виготовляє з них «унікальних» комах, щоб за їх допомогою привернути до себе увагу нового вчителя біології, в чому зазнає невдачі.

Головним топосом цієї частини роману постає школа — храм фетишизованих знань, один із держапаратів, що репресивними засобами забезпечує формування відчуженого суб’єкта, здатного сприймати себе лише як соціальну функцію. Наприклад, як майбутню чоловічу перукарку: «Ось побачиш, я спочатку наноситиму їм на голови шампунь, потім масуватиму їхні брудні довбешки, доки вони не замуркають, немов коти, і не розм’якнуть, наче пластилін; тоді вони тихенько сунутимуть мені в кишеньку, і то лишень купюри, без ліку», — мріє подруга головної героїні. Школа — це замкнена, жорстко ієрархізована система, кожен учасник якої є безтілесною істотою, присутньою в цьому світі лише через функцію — позицію директора, вчителя або учня. Йдеться про семіотичний, вербально кодований простір, головний фетиш якого — знання, ідеал (пост)індустріального суспільства. Проте освячений ним інструментальний розум не здатний до продуктивності: пізнання відбувається засобом розчленування та номінування частин. «Тільця до тілець, голови до голів, лапки до лапок, крильця до крилець», — ось спосіб, яким 13-річна оповідачка намагається познайомитися з мухами. Спроба пізнання обертається механістичним сортуванням частин або безглуздим катуванням у формі експерименту [33] Наступного разу дівчинка заточить у видовбаний зсередини корок гусінь гольдафтерів, щоб побачити, на яких саме комах вона перетвориться. Але полонені безславно загинуть, марно кидаючись на ґрати своєї в’язниці й випускаючи зелену рідину. , які не відкривають жодного нового горизонту.

Ідеологічне поле знань втілюється в метафору шкільного подвір’я — майже замкненого чотирикутника, який відповідає формі коробочок з-під цигарок марки «Sprachlos» («Нема слів»), що в них оповідачка розкладає результати своїх досліджень. У логоцентричній системі дитина не має свого місця — вона виключена як неповноцінна людина, позбавлена власної мови. Для того, щоб це місце здобути, оповідачка-підліток повинна відмовитися від свого творчого потенціалу (склеювання фантастичних жуків) на користь перформативного відтворення готових мовних формул. Так, навіть намагаючись спокусити Бізальськи, протагоністка вдягає на побачення сукню з візерунком географічної карти, зводячи себе до знаку, а своє тіло — до одновимірної площини пізнання. Лише шкряботіння жуків за пазухою вказує їй на неможливість повної фетишизації свого тіла та викликає істеричний припадок і, відповідно, немилість Великого Іншого.