Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Водночас місто постало екраном опрацювання лакун та сліпих плям колективного уявного, виявлених процесами суспільно-політичних змін. У 90-ті роки Берлін втілив у собі метафору «об’єднання без єдності»: попри знесення Муру місто, що внаслідок своєї політичної топографії витворило полярно протилежні культурні зони і владні поля, зберегло свою структуру. Адже щоб уникнути дискусій про визначення нового центру, Сенатом було прийнято рішення про збереження поліцентричності міста, що лише утвердило Берлін як «більше не» розділене, проте й «ще не» об’єднане місто. Завдяки цьому Берлін перетворився на алегорію ментально-політичної топографії Старих і Нових земель.

Попри те, що містові не вдалося досягти постульованого рівня світової метрополії, Берлін увійшов до текстів 90-х та 2000-х років як один з головних літературних локусів на продовження експресіоністської традиції текстуалізації урбанного простору. Штефан Вірнед навіть писав з цього приводу: «Берлін — це не лише забудоване й обжите місто, це також потік текстів, які щодня розказуються, пишуться, друкуються, читаються, цитуються й пригадуються. Розпочата література рідного міста, проступають його історичні контури. Прихований текст вулиць зазнає дешифровки. Берлін — це роман». У літературознавстві навіть утвердився термін «берлінська література Повороту», до якої Зюзане Леданф зараховує понад 140 прозових текстів, написаних протягом останніх 20 років. Дослідниця розділяє їх на автобіографічний «східноберлінський роман Повороту» авторів з екс-НДР (М. Марон, М. Тітце, Б. Бурмайстер та ін.), «берлінський роман Повороту», що розглядає місто як місце пам’яті (Б. Морзгойзер, Т. Гетхе, Т. Бекер) та оновлений «берлінський суспільно-критичний роман». Останній, як такий що продовжує традицію Дьоблінівського «Берлін. Александерплац», дослідниця позначає як сюрреаполіс Берлін, перераховуючи серед його рис створення нової міської міфології та наголос на семіотиці візуального, елементи гри й неоекспресіонізму в зображенні міста (Ґ. Кляйн, У. Пельтцер).

Роман Свена Реґенера (нар. 1961) «Пан Леман» (2001) присвячений т. зв. феномену «Атлантиди Західного Берліна» і відображає настрої вестальгії — ностальгійного суму за добою розділення та унікальною субкультурою Західного Берліна, що виникла завдяки Холодній війні. Головним героєм роману є Франк Леман, якого за серйозність і близьке тридцятиріччя друзі глузливо величають паном — західний фланер-симпліцисимус, що вже дев’ять років живе у Західному Берліні. Ніч Повороту та день тридцятиліття пана Лемана іронічно ототожнені як переламна точка ставання дорослим, здобуття незалежності й права називатися паном. Об’єктом ностальгійного замилування в романі постає Кройцберґ — богемний район на південному сході міста, «місце здійснення альтернативних, експериментальних, ба навіть утопічних стилів життя та соціально-романтичних антиавторитарних революцій» (О. Бачеллі), що беруть свій початок у студентському русі 1968 року.

Власне, міф Західного Берліна як утопії ліберальної свободи виник у 80-ті роки XX ст. в США і був транспортований до ФРН. Саме в цей час завдяки численним фотоальбомам Захід відкрив для себе Кройцберґ — мігрантський район, у якому турецькою та індійською було говорено більше, ніж німецькою, із відповідним мультикультурним колоритом, надзвичайно низькими цінами, лояльною поліцією та богемною атмосферою. Сюди стікалися представники (квазі-)мистецького андеґраунду ФРН, щоб уникнути тиску «добропорядності» республіки споживання. Міфологізований Західний Берлін, репрезентований Кройцберґом, в очах Заходу набув навіть статусу метрополії рівня Нью-Йорка, специфічного ліберального й аполітичного мікросвіту, який не можна перетворити на державу, тобто інституалізувати в прокрустовому ложі ідеолого-владних відносин [22] Об’єднання Німеччини привело до переписування топографії як країни, так і Берліна як її політичної авансцени: Кройцберґ (сурма вільного західного світу) втратив своє уявне центральне розташування. Об’єднання, злиття частин міста парадоксальним чином спричинилося до його нової фрагментизації на непривітні східні райони, мігрантський Нойкьольн, престижний Пренцлауер Берґ (колись найбільш дешевий і непривітний район Східного Берліна через свою близькість до Муру тощо) та Кройцберґ, з якого поступово витісняється мігрантсько-мультикультурне середовище. Вочевидь, втрата утопічного локусу в площині реальності й призвела до загального суму. .