Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

або наче ми не знали про зміни, як молоді стають літніми, добрі — лихими, а шахраї — благодійниками, і роки приходять і проминають, і Рібек сатаніє, ледве малі діти встигнуть ступити крок по його землі, вже варта в парку й коло груші стояла, та він слухати не хоче про груші, гусар, гордий своїми кіньми, власник манежу перед будинком і стаєнь для війська,

а коли гуси чи кури забігали на його поле, ти ж не будеш прив’язувати гуску, найкращі поля в селі звісно його поля, то він стрибав у сідло чи в бричку, і не зволікаючи, справжній бандит, палив по птиці, і ми, як пани, серед тижня їли курячий суп чи печеню із гуски з дробинками,

і я чи ти з порожньою склянкою з-під шнапсу в руці не могли про це говорити, бо ми самі більше не хотіли згадувати про те, яким полем битви було село, де біліли кістки, де з жахіття робили розкішні меблі, і кожне покоління відчуло укуси на власному тілі, і лише гострота зубів різноманітила кожні кілька десятків років, хазяїн Рібека гриз м’ясо наречених, хазяїн гриз потилиці синів, декотрі з них були його синами, аж поки вони самі не починали схилятися, хилитися наприкінці, надвечір, і не розкурювали люльку, сидячи на лавках перед хатою, втомлені посеред пори золотої-осені,

а ви лавки з Берліна привезли, іди сідай, свято йтиме ще довго, ніхто сьогодні не втомиться, он півні піють, весна, а пташки вже щебечуть, як влітку, яке тепло спадає на нас, і рік ще довгий, а корови ревуть вечорами, бо їм потрібно більше місця, ніхто ж не скупить у нас худобу, між яких часів ми опинилися, між верхом і низом на ваших лавках, і все так швидко, що навіть не встигаєш подумати про все, що ото він, магнітофон, робить отам за нами, ну й нехай, штазі пішли геть і поховалися,

тепер усі ви, журналісти, приїжджаєте до Рібека, міняєте батарейки, ставите запитання й поринаєте в теплий жах вашого сільського дитинства, і шукаєте доброго дідуся в подобі старого Рібека, і любите час, якого зроду не було, старий і добрий,

коли один Рібек зміг прославитися, бо крім свого сімені й частки з побоїв, картоплі й пшениці, з чистої щедрості роздавав груші дітям, своїм дітям, котрі не молилися з ним за обідом і не могли розраховувати на білу пухову перину в замку й на спадок, село і ліс, цегельню, винокурню, лісопилку, хутір і мисливський будинок під бранденбурзьким небом та богом, котрий мав найкращі в Потсдамі сходи, щоб спускатися ними на землю,

а від дітей відкупилися грушами, навздогін гелгання гусей, що біло тріпочуть калюжами, тікаючи від ножа, витягуючи довгі шиї, там є де застромити ніж, бо пір’я потрібне, й печеня, і роки приходять і проминають, то більш, то менш криваві, усі пани пройшли вишкіл на солдати у дворянському ліцеї й багато з них померли молодими, вдови переймали владу в Рібеку й боролись за славу побожних і добрих,

і з високих воріт замку виходили вродливі, мало биті й не вироблені доньки й дивились, як союз фронтовиків «Сталевий шолом», виструнчившись, співав героям світової війни «Боже всемогутній, славимо тебе», і все це під гусячий гелгіт, і Рібек із Рібека, край Гавельланд, в чорній формі вів стрій від поля бою в Лангемарку до поля бою в Рібеку, і багатші й бідніші з усього села йшли за ним у «Сталевий шолом» і ставали нарешті приятелями, і нікого кращого їм не було, поки вони самі в цупкій формі знову не виступали в похід і не підставляли себе під кулі, тоді вже лаялися й питали, чиї то кулі, аж поки не могли більше питати, мої чи твої,

один син Рібека поміщик, один син Рібека військовий, те й інше часто в одній особі, або ж вони мінялися так вчасно, наче сімсот п’ятдесят років тому уклали таємний пакт із вічним життям воскресати під іменем Ганс-Ґеорґ, знову й знову рука, гордо простягнута над землею, як зараз, коли вони легко забрали у нас 700 гектарів, частину з них вони відбирали роками, то з дня у день, чи викуповували, чи вигравали в карти у наших предків, зараз усе розбазарюють, нам кожен зможе дати копняка під…

так, ще грушівки, єдність, будьмо! добре, що ви тут і село ожило, як ніколи, п’ятсот, вісімсот людей, і все одно мертві встають і проходять мимо, бо таємницею села лишаються мерці, котрі кричать, жінка, яку разом з дитиною заклали камінням у церковному мурі, ще школярем я дивився на криві літери й намагався прочитати, чи насправді за те, що жінка таємно, не в шлюбі, народила дитину, її замкнули у білий камінь…

(…)

…життя, душа, яку здали в оренду, власне, кому, продана тим, на кого ти колись поставив, тим, що хотіли зробити краще робітникам, власне, тобі, тим, на кого ти під кінець уже навіть не сердишся, бо вони все спакували щоб забути, в мішки, в статистику, доноси шпигунів, прах до праху, і так поступово спустошували село, аж поки навіть найвідоміший шматок Рібека мав стати забутим,