Андрей Курков - Сірі бджоли

Але не думати про них не виходило. Яйця продовжували його переслідувати, як щось безцінне і водночас досяжне!

«А що? — подумав він. — До Світлого три кеме, зараз вже темно, але ще не вечір! Там людей багато! І баба Настя, яку він знає і у якої курей та живності повний двір! А чого не узяти із собою літру меду і не обміняти на яйця? Скільки тієї дороги, тим більше, дорога до Світлого рівна і пряма, з українських позицій не видна, і від Каруселіно за гребенем невисокого пагорба схована».

Загорівся Сергійович ідеєю походу у сусіднє село, де він з минулої осені не бував. Зібрався, взувся-вдягся. У сумці — дві літровки меду. На руках — рукавиці. Попереду — дорога темна.

Страх — штука невидима, тонка і різна. Як вірус чи бактерія. Його можна і з повітрям вдихнути, і з водою чи горілкою випадково випити, і через вуха спіймати, і вже точно очима побачити можна так яскраво, що в очах його відбиток залишиться навіть тоді, коли сам страх вже зникне.

Думки про страх самі виникли у Сергійовича, коли він вже з півкілометра незайманою у останні місяці ні ногами, ні колесами дорогою пройшов. Ліворуч лісосмуга — голі клени, липи й абрикосові дерева змішані. Перед нею поле, за нею — ще одна ґрунтівка для сільгосптехніки, а далі — знову поле, тільки вже ген вгору сягає, туди, до Жданівки. Праворуч невеликий підйом і на хвилі підвищення — ближній горизонт, до якого рукою подати. Далі, за горизонтом, поля на кілометрів п’ять тягнуться аж до хутора Заячий. Хутір цей уже в «денеерії», тільки ніби пустий він стоїть. Будинків там зо п’ять чи шість, не більше. Може, тому Світле і живе собі майже так, як до війни. Ні сепаратистів поблизу немає, ні армії української. Тому майже ніхто і не виїхав. Пішло кілька чоловіків до донецької братви, щоб проти України воювати. А двоє — дільничний і директор школи — навпаки, до української армії записалися. Злякалися, мабуть, що виріжуть їх уночі за те, що місцевою владою вважалися. Тепер там ніякої влади нема, але і тихо! Просто там і раніше тихо було, тож влада тут ні до чого. Вона що є, що немає, все одно! Просто народ мирний і на себе і своєму хазяйстві, а не на політиці зосереджений.

Звідкись здалеку, з того боку, куди він ішов, тільки ще далі, «бахання» артилерії долинули. Але такі далекі, що Сергійович навіть крок не уповільнив. Він і так не дуже швидко йшов. Під ноги дивився — очі до цієї сірості звиклі у нього. Чорне плюс біле дають сіре. Ось так і темінь та сніг поєднуються і дорогу зимову вечірню видимою роблять.

Дорога якраз у цьому місці ледь вгору здіймалася. Села звідси не видно. Це вже як хвилин п’ятнадцять пішки залишиться, тоді і Світле попереду вигулькне.

І раптом зникла з-перед очей його дорога. Під ногами залишилася, а з-перед очей зникла. Зупинився Сергійович, не розуміючи, що трапилося. Присів навпочіпки, торкнувся землі руками. Зрозумів, що вона білою бути перестала. Лягла долоня на край воронки від вибуху, широкої воронки, ширшої, ніж сама дорога.

Піднявся пасічник на ноги. Став воронку обходити, та раптом спотикнувся і ледь не впав. Озирнувся. Знову навпочіпки присів. Побачив міну, яка не розірвалася. Рука сама до неї потяглася і ще навіть не доторкнувшись, відчув Сергійович сильне випромінювання холоду від вибухонебезпечного предмета, що на краю воронки лежав. І відсмикнув він руку, сховав її до кишені, туди, де тепліше було.

«Може, краще назад?» — подумав, але ноги вже знову йшли уперед. Знову видимою дорога стала. Снігова кора жалібно порипувала під підошвами черевиків.

Попереду вогники села замайоріли.

— Ти диви! Струм у них є! — зрадів Сергійович. Зрадів і позаздрив.

Як вийшов з дороги на сільську вулицю, з полегшенням зітхнув. Тепер лише на інший кінець села пройти лишилося, там баба Настя живе!

Поки йшов, гавкіт собачий слухав і радів. У них у Малій Староградівці жодної живої душі не лишилося, окрім їх із Пашкою. І собак нема, і коти зникли. Миші та криси, напевне, десь та є, ховаються, але ж вони самі по собі, як природа. Вони що з людиною, що без людини — все одно виживуть. Собакам чи котам без людини важко. А козам, свиням і курям взагалі неможливо!

Зупинився Сергійович на порозі перед дверима. Постукав тричі.

— Зараз, зараз! — почув знайомий голос.

— Ой, Серьоженька! — скрикнула бабця, відкривши двері. — Живий!!! Ну заходь, заходь швидше!

Баба Настя з минулого року, від осені, не змінилася. Обличчя кругле, маленьке. Ростом метр шістдесят, не більше. Одягнена так, що і не ясно: чоловік чи жінка. Внизу штани теплі, зверху короткий сарафан зелений, а поверх нього синя кофтина на великих ґудзиках.