Андрей Курков - Сірі бджоли

— Добре у нас, — закивала баба Настя. — Стьопа, син поштарки, ну, знаєш, у якого одна нога коротша, у них кум у Торецьку. Він у нас картонки із цими «пенькодами» збирає, куму передає, а той грошики у себе у Торецьку з банкоматів знімає, а потім кожен у заклеєному конверті пенсію разом із картонкою назад і отримує. Ну, звичайно, не всю, це ж робота, треба оплачувати.

— А що, з моєї він теж може зняти? — пожвавішав Сергійович.

— А ти переоформлятися їздив?

— Куди?

— Ну в Україну? Щоб відмітили, що ти в сірій зоні лишився?

— Ні.

— Спочатку переоформитися треба. Без цього не дадуть.

Сергійович зітхнув важко. Помовчав.

— Ну вона ж не пропаде, — сказав тихо, сам себе заспокоюючи.

Підняв погляд на хазяйку. Про мету свого приходу згадав.

— Ти б мені яєць... — почав було просити Сергійович, але стукіт у двері перебив його.

Обидва вони на стукіт озирнулися. Пішла старенька відчиняти.

— Ти спитай, хто це! — крикнув їй у спину гість.

Але вона просто відімкнула двері, і миттю у тепле повітря дому голоси дитячі увірвалися.

— Бабусю Насте, це не Дід Мороз до тебе помилково зайшов? — продзвенів голосочок хлоп’яти років чотирьох-п’яти.

— Ні, що ви! Який Дід Мороз! — здивувалася хазяйка дому. — Середина лютого надворі!

— Так він же на Новий рік не прийшов! А обіцяв! — сказала дівчинка.

— Ну який тут Дід Мороз?! — відмахнулася баба Настя. — Та самі подивіться!

До кімнати разом з бабою Настею увійшло двоє хлопчиків і дівчинка, дошкільнята.

— Ось, бачите! — показала вона на Сергійовича.

— Ага, — сказав один хлопчик. — Не він! Той молодший був!

— Дід Мороз, і за мене молодший? — посміхнувся Сергійович і вирішив пошуткувати, посміятися з дітлахами. — Де це ви молодого Діда Мороза бачили?

— У грудні він був, — відповіла за всіх дівчинка у рожевій курточці на пару розмірів більшій, ніж треба. — Він нам іграшки привозив і обіцяв на Новий рік цукерок!

— Так, молодий був! — підтримав темноокий хлопчик у чорному пальті і лижній шапочці. — У нього ще автомат був і сережка у вусі!

— Автомат у Діда Мороза? — посміхнувся Сергійович. — Може, він ще і у військовій формі приходив?

— Так, у формі! — дівчинка кивнула. — Під час війни всі у військовій формі із автоматами ходять. Він сказав, що у нього своїх дітей двоє, але він нам все одно багато цукерок принесе. Від себе і від них, як подарунок.

Замовк Сергійович. Якось не по собі йому стало. Пригадав він рюкзак із цукерками, який додому з поля притягнув. Пригадав вбитого і золоту сережку у його вусі.

— Ну, може, принесе ще, — поглянув на дітлахів по-іншому, якось лагідніше. — Може, через блокпост не пропустили! Мало чого?

Діти, засумувавши, поточилися до коридору. Пішли.

— Я тобі яєць дам! — сказала хазяйка, жалібно глянувши на гостя. — Може, ще чого?

— А що ти маєш?

— Тушонку волонтери привозили свинячу. Можу пару баночок... Огірки свої є солоні. Тільки ж тобі нести важко буде!

— Донесу! — переконав її Сергійович. — Стежку вже протоптав. Вертати буде легше! Додому ж все-таки!

«Якщо з’їдати яйце через день, то цих двадцяти яєць від баби Насті майже на півтора місяці», — думав Сергійович, слідкуючи за сковорідкою, що на верхньому крузі буржуйки макарони гріла. Зашипіли макарони. Посміхнувся Сергійович. Узяв обережно яйце, вдарив ножем, і розкололося воно. Вилив у макарони. Узявся дерев’яною ложкою білок, жовток і гарячі макарони змішувати.

Хвилин за п’ять при тремтячому вогнику церковної свічки танули вже вони на язиці — гарячі і смачні яєчні макарони. А місце сковороди на чавунному крузі буржуйки чайник зайняв. За вікном темінь. У вухах — заспокійливе цокання будильника.

Це час цокає. Скоро березень, скоро зима відійде. Калюжі, що лишаться від снігу, на сонці заблищать. І полетять перші бджоли у розвідку, хоча зелень ледь-ледь проклюнеться і почне обплітати собою чорну землю, що прокидається від холоду. Щоб зігріти і прикрасити. Полетять вони після зими недалеко, для зарядки, для того, щоб орієнтири свої освіжити. Але вулики уже на сонці стоятимуть і прогріватися почнуть, виганятимуть зсередини зимову вогкість. Сповниться повітря дзижчанням солодким і приємним, близьким і мирним, яке світ людини, що любить бджіл, зменшує, затишним і домашнім робить. І тоді вже не так важливо, що десь стріляють — до усього звикнути можна! Важливо, що весна, що природа сповнюється життям, її звуками, її запахами, її крилами і крильцями.