Андрей Курков - Сірі бджоли

А до кінця березня, коли бджоли остаточно від зими відійдуть і вулики затремтять постійним, безкінечним живим тремтінням, зіставить він їх ліжечком: два в ширину, три в довжину, накриє тонким матрацом із соломою, вдягнеться тепліше — ночі ж іще холодні наприкінці березня, і проспить на вуликах кілька ночей поспіль. Це для нього краще будь-яких ліків! Краще вітамінів! Це наче особливою людською енергією зарядитися. Тією енергією, котра не лампочки, а погляд у людині запалює, та так запалює, що він далі, ніж зазвичай бачить.

А за чаєм думки Сергійовича до сьогоднішнього походу до Світлого повернулися. До дітей, які до баби Насті увірвалися, щоб перевірити: чи не прийшов до неї помилково той Дід Мороз із сережкою у вусі, котрий до них прийти обіцяв. Дід Мороз із сережкою у вусі із цукерками.

Дістав Сергійович з наплічника, що у кутку кімнати стояв, жменю цукерок, на стільницю висипав. «Червоний мак» розвернув і до рота поклав, чаєм запив. Є речі, які з роками не міняються, і це йому подобалося. Ось і смак цієї цукерки за всі роки його життя не змінився. І обгортка така ж. Захотілося ще одну з’їсти, але тут дітлахи пригадалися: двоє хлопчаків і дівчатко. «Що ж це, виходить, що я їхні цукерки їм?» — подумав пасічник.

І тут його переляк пройняв: вбитий із сережкою у вусі під снігом лежить і більше йому спати не заважає, але ж наплічник його тут! У кутку кімнати лежить. І навіть якщо він його надвір винесе, все одно він «тут» буде. І якби ці цукерки нічиїми були, як гриби у лісі, то хай собі лежать і його до чаю тішать. Але ж не «нічиї» вони! Ясно тепер було Сергійовичу, кому вбитий цукерки ніс. Ніс та не доніс. А тепер виходить, що привласнив їх Сергійович, у дітей відібрав і сам, як дитя, їм радіє.

Пройшовся кімнатою Сергійович нервово. Біля буржуйки зупинився — тут найтепліше було. І щоб тепла на ніч вистачило, висипав він ще з піввідра вугілля. Зітхнув у передчутті, що думки про мерця, який під снігом лежить, знову спати не дадуть. І тут охопило його дивне тремтіння, а разом з ним впертість рішучу він у собі відчув. Зрозумів він, що зараз знову у Світле піде. Хай за вікном темно і холодно, але стежину він собі протоптав і з неї вже не зіб’ється. Та і піде туди без поклажі — лише наплічник на спині, а в руках пусто!

Вдягнувся-взувся, шапку-вушанку натягнув, вуха її під підборіддям на бантик-вузол зав’язав. Церковну свічку, яка на столі стояла, пальцями загасив — чого їй дарма горіти?

Ішов своїми нещодавніми слідами. Легко йому йшлося. Ніби біду свою геть, подалі від дому відносив. І чим ближче до Світлого підходив, хоч і не бачив ще села з його віконцями, що світилися, тим світліше і тихше на душі ставало. І здалося йому, що іде він величезною церквою до далекого вівтаря.

У церкві ж усі шепочуть або мовчать. У церкві тільки батюшка право гучного голосу має. Ось і він ідучи ніби пошепки міркував і уявляв. У церкві і пахне приємно, та і придумано її так, щоб усе, що там народжується — запахи єлею, молитовне шепотіння, і відчуття причетності до вічності, яка на кожного після життя земного чекає — усе це там і лишається, за товстими стінами, за воротами залізними, під куполами високими. Це для того, щоб людина щоразу за цим відчуттям миті чудесного поверталася.

Попереду вогні Світлого з’явилися. Зупинився на мить Сергійович. Відчув вагу наплічника на спині. Потер рукавицями щоки, стираючи з них «налиплий» за дорогу морозець.

— Ти чого це знову? — здивувалася баба Настя, як двері йому відчинила. З-за її спини знайомий шум долинув. — Забув щось?

— Я це, віддати забув! — Сергійович подивився на хазяйку дому так, ніби вона мала б його і без слів зрозуміти. — До тебе дітлахи заходили, коли я борщ їв! Це ж сусідські?

— Ну так, Валіни!

— А ти скажи, де вони живуть! Я їм гостинців приніс!

— Ну ти й дурень, — розвела руками баба Настя. — Не міг завтра прийти? Чого тебе назад потемки понесло?

— Ну, я... — спробував пояснити Сергійович, та у думках розгубився. — Сам не знаю. Гарно у вас, світло у вікнах! Електрика. Он і телевізор у тебе працює! — він упізнав, нарешті, шум із-за спини хазяйки дому, що до вух долинав.

— То ти що, за телевізором знудився? Ой, бідолашка, — похитала вона скрушно головою. Йому навіть здалося, що в очах у старенької сльози співчуття зблиснули. — Це ж ти три роки без телевізора! Батюшки! Яка ж то мука! Та заходь скоріше, заходь! — підганяла вона його.

— Ні, давай спочатку я дітям цукерки віднесу, а потім уже зайду! — проговорив він м’яко.