Андрей Курков - Сірі бджоли

На ранок, після кружки гарячого чаю, з Пашкиним біноклем у руках вийшов Сергійович бадьоро на межу городу. Поводив біноклем по зимовому полю. Все біле, тільки білизна місцями різна. Та і смуги витиснуті на сніговій корі помітив — його власний слід. Але навіть за власним слідом не зміг він схованого під сніговими брилами мерця відшукати.

Тепер вже заспокоївся Сергійович так, як людина, яка причини тривалої тривоги позбулася. Ну, мабуть так заспокоюється чоловік, який смертельно хвору дружину рік чи два доглядав і нарешті, поховав її, бо відмучилась і його відмучила. На небі тьмяне сонце світило, ніби крізь тонку плівку верхнього морозного повітря, крізь ту напівпрозору сірість, яка зазвичай зимою на небі блакить від очей людських ховає.

Пройшов Сергійович через двір повз сарай-гараж і бджолиний сарай-зимівник. І повз будинок пройшов та через хвіртку свою на вулицю вибрався. На вулицю Леніна. Подивився в бік церкви і кладовища. Раніше б його погляд у купол церкви уперся. А потім, наближаючись, піднімалася б церква перед прихожанами своїми дерев’яними стінами, у божественний синій колір пофарбованими. Але «раніше» — це не «зараз»!

Пішов він до церкви, якої більше не було. Пішов вуличною ґрунтівкою, яку колись камінням посилили, і вугільним шлаком рівняли. Не гірше асфальту вона літом була. Та і зараз через повну відсутність руху на дорозі не прикрашала її звична зимова колія з мерзлого снігу. Легко йшлося Сергійовичу. Дуже легко.

Ішов він вулицею, як її хазяїн, думав про те, що одна-єдина машина на цій половині села у нього у гаражі стоїть і кращих часів чекає. А коли вони настануть, ці часи, то зимовою дорогою так от легко не походиш! Тоді доведеться обабіч, до парканів притискаючись, йти. А колією «Жигулям» та «Волгам» поступитися. Та ще й вантажівці із жовтим кузовом-фургоном і синім написом на ньому: «Укрпошта», для котрого колія завузька буде і тому поїде він по дорозі ніби на один бік нахиленим.

І от ішов Сергійович вулицею, власні кроки слухаючи, і раптом тривогу відчув. Зупинився, причину тривоги зрозуміти намагався. Тиша цього ранку цілком мирною була. Навіть не вірилося. І зараз, коли ноги слухати її не заважали, упевнився ще раз Сергійович, що жодних, навіть самих віддалених звуків війни не має вона. Над головою ворона пролетіла і так близько крила її майнули, що пасічник голову в плечі на мить втягнув.

А потім провів птаха поглядом, посміхнувся Сергійович і далі до церкви пішов. Згадав зимове синє пальто Віталіни, згадав її коричневі шкіряні чоботи. Згадав сіру пухову хустку, оренбурзьку. Хустку він їй подарував. Сусідка Віра у Росію їздила до сестри і завжди товар для домашньої дрібної торгівлі привозила. І хустки оренбурзькі також. Віталіна хустку носила, але лише у Малій Староградівці. А коли взимку до себе у Вінницю їхала, залишала її вдома! Видно, не були там, у Вінниці, оренбурзькі хустки в моді.

Згадалося Сергійовичу, як у першу їх спільну зиму до неї племінник приїздив з родиною — дружиною і донькою. І як вони, коли напилися іноземного портвейну, що його племінник на подарунок привіз, пішли на край городу з санчатами і спускалися на них полем до самого нижнього зламу землі. Падали, сміялися, перегукувалися. Важко нагору піднімалися, санчата за собою тягли. І знову вниз летіли. Схил, ніби і не крутий, але всі не дрібні, навіть донька племінника — теж не крихітка. І тому санчата спочатку вниз повільно ковзали. Але потім швидкість набирали таку, що у вухах вітер свистів!

Озирнувся ідучи Сергійович на будинок сусідки Віри. Вікна цілі, двері упоперек товстою дошкою забиті. На дошці, що вже потемніла від зміни погоди, ще видно напис, самою Вірою зроблений. Чорною фарбою: «Господарі живі».

— Дай Боже, дай Боже! — прошепотів пасічник.

Дивно, але такий стверджувальний напис на покинутому будинку радував Сергійовича щоразу, коли його погляд на ній зупинявся. Мабуть тому, що спочатку він про дружину свою, Віталіну, думав. А чому ж це йому так легко про дружину згадується, а ось доньки як такої ні на думці, ні у спогадах немає? Мабуть, тому, що маленькою вона була, надто маленькою, щоб з батьком зблизитися. Чотири роки їй було, коли поїхали вони, його покинувши. Може, і сам він винен у тому? Можливо, треба було йому посміхатися частіше і від нарядів Віталіни не так губу копилити? Може, слід було взагалі менше говорити і більше посміхатися? Хай навіть через те він міг їй і нерозумним видатися. Жінки дурників або таких, хто дурником прикидається, більше люблять чи легше терплять! Хрін його знає, що у сімейному житті головне: кохання чи терпіння?