Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Чекай, а сигналізація?

— Яка сигналізація? — прикинувся дурнем капрал. — Не знаю я ніякої вашої сигналізації.

— Чудеса… І що, ти так будь-яку тачку можеш відкрити?

— Ну… Майже.

— А завести?

— Чувак, навіщо я відкриватиму тачку, якщо я не зможу її завести? Я ж раніше займався крадіжками!

У Франчески від’їхала щелепа.

— Крадіжками?!

Я знав і раніше, що Ґутьєрес належав до вуличної банди. А для напарниці це була новина.

Дитинство Ґутьєреса пройшло в бідному районі Південного Гартфорда. Капралів батько гарував зранку до вечора на трьох роботах, аби прогодувати сім’ю з п’ятьма дітьми, де Ґутьєрес був наймолодший.

Відсутність батьківської уваги, погані школи і вплив «старших товаришів» зробили своє, і у вісімнадцять років майбутній капрал Національної гвардії США був уже активним членом однієї з вуличних банд. Пограбування, наркотики, крадіжки машин.

Ґутьєрес спеціалізувався на останніх.

— Ми в основному відкривали дорогі тачки, — згадує капрал. — Усе було серйозно — брали тільки ті, на які були замовлення, або ті, про які точно знали, що продамо.

У Південному Гартфорді, особливо на північному сході, в районі промзон, що прилягають майже до самого downtown  [38] Downtown — Даунтáун (англ.) — центральна частина відносно великого міста, де розташовані переважно адміністративні та ділові об’єкти, а також культурно-розважальні заклади. , є безліч маленьких майстерень-гаражів, і в деяких з них розбирають на деталі крадені автомашини.

— Ми ніколи не відкривали тачки, щоб щось украсти — ми не працювали по дрібницях. І прості тачки не займали.

— А ще які не займали? Був якийсь кодекс? — спитав я.

— Ну аякже ж! Не займали тачки з дитячими кріслами та іграшками чи ті, на яких був знак «інвалід». Пенсіонерів не займали. І дівчат. Тільки тачки тих чуваків, які можуть купити собі ще одну таку саму. А то й крутішу. Слідкували за переміщеннями, визначали водія, хто він, що він, чим дихає. А потім брали. На все про все — тридцять секунд. Двоє на шухері, один на колесах страхує, я відкриваю й заводжу, хтось зриває номери і чіпляє інші. І все.

— А потім?

— А потім заводимо тачку до дилера, беремо бабло і чікі-та, чікі-та, чікі-та, бум-с!!!

— І довго так?

— Ну, я почав з чотирнадцяти років. Знаєш, у банді братани, типу, ніхто тебе не видасть, захистять, а потім легкі гроші, дівчата, шикарне життя… Підсів на наркоту. Та я взагалі ні про кого й ні про що не думав! Вважав, що так буде вічно. Або поки мене не пристрілять, — засміявся капрал.

Та якось Ґутьєресові не пощастило. Його взяли на гарячому. Спочатку взяли тих, хто на шухері. А ті вказали на автомобіль, на якому Ґутьєрес уже під’їжджав до гаража.

— Пов’язали мене. І я одразу сів. Сидів місяців два, поки йшло слідство. Потім суд. Я там побачив батьків. На них страшно було дивитись… Мені світило років десять, — капрал зітхнув. — Прокурор, враховуючи те, що я попався вперше, дав мені шанс і залишив міру покарання на вибір судді. Суддя Салідас покликав мене, нахилився й каже: «Я знаю твого батька. Він хороша людина, на відміну від тебе, придурка. Словом, я даю тобі шанс. Якщо ти прямо звідси, не заїжджаючи додому, поїдеш у перший-ліпший рекрутерський пункт, підеш в армію і протримаєшся там рік — будеш на волі. Вилетиш — у той же день сядеш. Це тобі іспитовий строк. Папір до рекрутерів я напишу, а тепер марш звідси, щоб я тебе, вилупка, більше тут не бачив!!!». Ну, я й поїхав у рекрутерський пункт і вже через день був на цій базі.

— І що потім? — спитала Франческа. — Як ти з огидної гусениці перетворився на чарівного метелика?

— Полковник, — сплюнув Ґутьєрес. — Полковник Вескотт за мене взявся. Проходу не давав. Ледь що — одразу Ґутьєрес. Туалети чистити? Ґутьєрес! Чергувати добу в зоні прийому? Ґутьєрес! Підняти по тривозі о другій ночі? Ґутьєрес! Віджатися 50 разів при повній викладці зі зброєю і в касці під зливою? Ґутьєрес!

Був момент, коли рядовий Ґутьєрес хотів усе кинути і сісти у в’язницю — теж не мед, але там принаймні ніхто до тебе не чіплятиметься.

— І я вже, було, зібрався тікати, як мене викликає полковник. Викликав він мене й питає: «Важко?». «Важко», — відповідаю. «Це тому, дурню, що для тебе моя база як покарання, а не як нове життя, — каже. — Хочеш покарання? Вали за ґрати. Хочеш нового життя — перестань скиглити і будь чоловіком, засранцю!!!» От і все. Найбільше залежить од ставлення. А потім я став молодшим капралом. Мені довірили людей, і я вже не міг дозволити собі всілякої херні. У мене з’явилась, як то кажуть, сім’я… Солдати, які від мене залежали. І я не міг їх покинути… А якось іду я додому, чуєш? Тільки-но зі служби — ледве ноги тягну, зате у формі, як має бути. І бачу, як Марія, дівчина, про яку я раніше й мріяти не міг, стоїть на вулиці. Вночі. Сама. «Маріє! — гукаю я. — Ти чого тут сама стоїш?» А вона дивиться на мене — я у формі. І плаче: «Ґутьєрес, ти?! Мене батько з дому вигнав…». Як ти розумієш, чувак, я її нікуди тоді не відпустив… А потім народилися діти… Ми мусили переїхати в хороший район з хорошими дитсадками і школами. Я не хотів, щоб мої діти росли в тому ж районі, що і я. Там, знаєш, одна доріжка… Звісно, живеться важко — на все треба купу грошей, доводиться ішачити по 25 годин на добу. Але ми з моєю Марією не з гівна зроблені, чувак! Чікі-та, чікі-та, чікі-та, бум-с!!!