Дорж Бату: Франческа. Повелителька траєкторій

Олексій Парновський,

старший науковий співробітник лабораторії супутникових досліджень ближнього космосу

Інституту космічних досліджень

Національної академії наук України та

Державного космічного агентства України,

кандидат фізико-математичних наук,

старший науковий співробітник

Імена деяких персонажів змінено. Збіг з реальними подіями випадковий

Я — журналіст з двадцятирічним стажем.

Я був ведучим новин на значних телеканалах, робив репортажі з найвіддаленіших закутків країни, бував у гарячих точках, на лінії фронту, падав з увімкненою камерою в літаку, висвітлював звільнення заручників з полону терористів, сам був у полоні, розмовляв з президентами великих і маленьких країн і слідкував, як вирішувалась доля світу в штаб-квартирі ООН.

Тепер це в минулому. Тепер я оператор корекції траєкторій Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США.

Не питайте, як я потрапив у цю організацію. Це окрема довга й цікава історія, котра підтверджує одне правило — якщо не боятись і йти за своєю мрією, якщо наполегливо працювати, не боятися навчання й змін, то можна досягти, на перший погляд, неможливого.

Моя нова робота кардинально відрізняється від того, що я робив цілих двадцять років до того. Я не виїжджаю на події, не шукаю тем, не збираю інформацію і не пишу текстів. Я не знімаю, не беру інтерв’ю, не монтую і не сідаю в кадр вести інформаційні випуски. Я тепер навіть не публічна людина. Мене не впізнають на вулицях, не хвалять і не сварять. Тепер я щодня приїжджаю на авіабазу й ховаюся від світу за броньованими дверима командного центру, звідки коригую траєкторії супутників та космічних кораблів. Тепер мої друзі не літери й текст, а цифри і формули. Не філологія і відеозйомка, а математика і фізика. Однак двадцять років стажу просто так забути не можна, і буквально за два-три місяці я став помічати, що мені гостро не вистачає текстів. Потреба писати, сформована за два десятки років журналістики, давалася взнаки, і я став писати. Я писав коротенькі репортажі, невеличкі художні замальовки про нову роботу, про своїх нових колег, зокрема про мою напарницю Франческу та командира бази полковника Вескотта.

Скучаючи за читачами, я почав показувати ці нотатки друзям і знайомим, і абсолютно несподівано для себе після перших двох оповідань отримав прохання продовжувати. Мої друзі з цікавістю стежили за пригодами смішної, на перший погляд, сицилійки та суворого, як на перше враження, командира бази.

За півроку цих оповідань назбиралося на книжку. Проте, коли я спробував упорядкувати свої короткі історії, книжка стала більше схожа на клаптикову ковдру, аніж на якесь серйозне чтиво. Бачите, весь фокус у тому, що мої герої — живі люди, і в житті часто чинять геть не так, як би мені, письменникові, хотілося. Я очікую від них одного, а вони, на зло мені, роблять геть інше! Я хочу, щоб ми з напарницею в книжці були схожі на Бетмена та Жінку-Кішку, а в житті нагадуємо радше Тарапуньку й Штепселя. Я хочу, щоб ми з напарницею були командою, на кшталт Шерлока Голмса і доктора Вотсона, а нагадуємо радше Малюка і Карлсона. Причому Малюк — це я, а Карлсон — моя дорога напарниця, бо вона постійно потрапляє в різні халепи і все, до чого торкається, вибухає, горить і розбивається на сто тисяч осколків. Я, буває, часто сварюсь і серджуся на своїх героїв, а вони чхати хотіли на мої письменницькі амбіції, поводяться собі як хочуть і роблять усе, що їм заманеться.

Тому те, що ви прочитаєте в цій книжці, — цілковита й беззаперечна правда, з поправкою на легкі спроби автора не втратити власного обличчя й надати подіям хоч краплину правдоподібності, оскільки те, що відбувалося насправді, виглядало так тупо, що мені соромно було б таку книжку і в руках тримати.

Отже, почнімо спочатку.

Моя напарниця — сицилійка. Її батьки емігрували сорок років тому з провінції Аґрідженто і, як усі італійці, зберегли в США шматочок своєї батьківщини.

Коли ми познайомились, вона швидко вивчила моє ім’я на український манер «Андрій», а коли дізналася, що в мене є ще й бурят-монгольське ім’я Dorje, то прочитала його як Джорджіо. Так це ім’ячко до мене й прилипло. Так що тепер я Джорджіо. Усі мене так кличуть. Але якщо Франческа сердиться, то кличе мене «Андрій». Отож якщо почуєте від моєї напарниці «Андрій» — вважайте, що я в халепі.