Юлія Гук - Німа

Дівчина ледь стрималася від реготу. Людська природа не може не вражати. Суспільство не сприймає шпильки у вигляді естетичної прикраси, зате їм подобається вірити в злі чари, від яких вони захищають. Ну і хто з них нормальний? До речі, саме сьогодні вона не пришпилила цей аксесуар до власної сорочки.

— Як пройшла твоя зустріч у ресторані? — Тася побачила салат із крабовими паличками й наклала собі в тарілку. Спробувала й одразу відставила вбік. Жар устиг її розбалувати смачною домашньою їжею.

— А… Та він не прийшов. У нього була якась запара на роботі. — Світлана Анатоліївна гикнула. — Здається, ми з тобою перейшли з коньяку на шампанське… Це прогрес, як ти думаєш?

Тася співчутливо поглянула на неї. Усе та ж огидна рожева помада, вії злиплися від дешевої чорної туші. Як вона могла припустити, що може зацікавити пристойного чоловіка? Розглядаючи Світлану Анатоліївну, дівчина раптом зрозуміла: та близька до істерики. Свято тільки починалося, а колега вже була п’яна.

— Не переймайся. Зосередься краще на собі.

Світлана Анатоліївна знову гикнула й підлила собі шампанського.

— Я, на відміну від тебе, не малюю й не витрачаю час на жодні нісенітниці…

— А я не про це. Сходи в перукарню, на масаж, у солярій, спортклуб. Там буває цікаво, і тобі не завадить розвіятися.

— Н-да… А що! Ти права! Завтра ж піду в… солярій! Засмагатиму, а потім піду на фітнес. — Засміялася. Але що це? Її щоками текли сльози.

Дівчина зітхнула й обійняла колегу.

Те, чого так прагнула Світлана, було в неї, у Тасіти, але вона ставилася до того, як до непотребу. Перед очима піддослідної постав образ турботливого Жара у фартуху на її кухні. Чомусь стало сумно. Що не кажи, а вона теж людина. Вона потроху прикипала до хлопця.

Після вечірки вона поверталася додому в напівпустому тролейбусі. У вухах бриніло щось романтично-мелодичне, на вулицях усе ще ходили щасливі (і просто п’яні) люди. Її монстри завмерли, не знаючи, як реагувати на нові емоції.

Десята година ночі, Тася роззувається, знімає пальто, відчиняє двері до кімнати…

— Я знаю, ти просила не вітати… Але я подумав, що від смачної їжі й гарного вина ти не відмовишся. — Жар сором’язливо посміхнувся й простягнув їй букет червоних троянд. — До того ж я обіцяв тобі зіграти сьогодні…

На підлозі лежала розстелена ковдра, довкола якої сяяли маленькі свічки. Такий імпровізований стіл укрили тарілки з різними стравами. На хлопцеві була чорна сорочка. Волосся він зібрав у високий хвіст. Елегантний і водночас такий домашній, він узяв до рук бонго, що лежало на дивані за його спиною.

Тася поклала сумку коло дверей і, підійшовши впритул до Жара, поклала голову на його плече.

— Дякую…

Я помічаю дещо, чого не було раніше. Хоча й зараз час від часу Тася переживає депресивні стани, але виходить з них вона значно швидше й потому має менш спустошений вигляд, ніж раніше. Тепер, коли її охоплює апатія, вона стає до мольберта і я бачу, що їй стає краще. Я відчуваю, як у неї вливається світло.

На роботі вона стала ввічливішою з клієнтами, більш прихильно ставиться до Світлани Анатоліївни, менше дратується з Жаром.

— Знаєш, я думала ти мене ненавидиш. І я для тебе тільки товариш по чарці. А вчора ти мені так допомогла. — Жінка радісно простягає дівчині пляшку з соком.

Тася здивовано витріщається на неї.

— От, вирішила проекспериментувати. Це викрутка.

— Я тебе не ненавиджу, але треба визнати, ти мене трохи бісиш, — спокійно говорить Тася, дегустуючи принесений напій. Це був апельсиновий сік з горілкою.

— Правда? — сміється. — І чим же?

— Для свого віку ти вкрай мало досягла. І тебе це не турбує. Можна ж було б уже стільки всього зробити. А ти не хочеш нічого вчитися. І, можу посперечатися, давно не брала книжку до рук. Ігноруєш шанси, які дає тобі доля…

— Які шанси?

— Ти розумна. Не страждаєш психологічними розладами, без зовнішніх вад. Ти легко можеш розвинути власні здібності. А натомість нехтуєш такою можливістю.

— Ну… з книгами ти вгадала. Максимум, що я читаю, — це програма телепередач. Та хіба за цим можна судити людину? До того ж… ну що зміниться, якщо я щось почитаю чи підучусь. Що далі? Куди я піду з цим багажем?

— Заміж, — чмихнула Тасіта. — Розумієш, чоловіки страшенно люблять розумних жінок. Хоча вони й стверджують, що їм подобаються дурненькі. Але одружуються вони з розумними. Принаймні та категорія чоловіків, яка тебе цікавить. А знаєш чому?