Юлія Гук - Німа

Критика. Тасіта не любила критики. Особливо такої персони, як ця жінка.

Її дратувала оцінка мертвого бездушного тіла — людини, яка сама нічого не досягла в житті. Особи, яка вважала себе розумнішою за неї, вагомішою за неї, сильнішою за неї.

Критика людини, яка виросла на умовностях оточення й давно втратила власну індивідуальність. Ця цяця теревенила про боротьбу й досягнення, а сама вже давно припинила боротися, втратила власну думку, проте смачно пащекувала про відсутність стрижня в Тасіти. Ця безкрила птаха, що вже не вміє літати, замахнулася на її мрії.

— Геть, — холодно й з притиском видушила піддослідна. — Мені не потрібні ваші думки. Ви взагалі мені не подобаєтесь. Я вас терпіла до цього часу тільки тому, що ви приносили дармовий алкоголь. Але навіть він не змусить мене витерпіти вас ще хвилину. Не змусить слухати дурні балачки дурної баби.

Світлана Анатоліївна стиснула й без того вузькі губи, ображено й дещо по-злому глянула на дівчину.

— Тобі ще відригнеться ця грубість…

Вийшла. Але вийшла не через наказ чи образу. Вона злякалася.

У Тасіти від гніву навіть очі потемніли. Вона не на жарт розізлилася.

— Ненавиджу тупих людей… — пробурмотіла й знесилено відкинулася на спинку стільця.

Робочий день минув відносно непогано. Після емоційного сплеску прийшла холоднокровна рівновага. Тася явно заспокоїлася. І навіть до клієнтів стала трохи лагіднішою.

— Просто ненавиджу, коли мене вчать жити, — сказала вдома, коли я нагадала про тактовність. — Завжди не могла терпіти, навіть коли жила з батьками. Там дратував ще й постійний контроль. Спочатку: не кури цигарок, не пий, не шляйся вночі, бережи цноту до весілля. Потім повчання трансформувалися в: скільки викурила, скільки випила… навіть скільки з’їла! Так, як бачите, моя фігура не вписується в загальноприйняті еталони краси. Хто взагалі вигадав ці пришелепкуваті норми? З чого зробили висновок, що змарніла астенічна дівчина вродлива, а інша, пишнотіла, — ні. А… бачте, мамі не подобаються мої широкі стегна й розкішна дупця! Дибілізм! До того ж я маю власну думку. І доволі непоганий розум. Мені вистачає кебети бачити ту межу, яку встановила собі я. І вона геть різниться від тієї, що прийнятна для моїх батьків. Любити їсти — це не гріх!

Іронічна посмішка повільно зникає з лиця.

— Ну звісно… Ти зараз згадаєш одну із заповідей.

Запалює цигарку.

— Смішно. Люди самі вигадують собі обмеження. Мучаться від цього, але не змінюють точку зору. Смішно.

— Вибач… Ми більше не можемо спілкуватися. Я старався щось змінити в тобі. Допомогти. Я бачу твій талант. Але мені боляче від того, що ти не реалізуєш його — тільки п’єш. А та робота… Вона ж убиває тебе! Невже ти цього не помічаєш? Ти стала ще більше пити. Поглянь на свою квартиру. Коли ти прибирала востаннє? Тут і кроку не можна зробити, щоб не спіткнутися об пляшку.

Піддослідна спокійно вислуховує нотації друга. Повільно видихає дим і спостерігає, як він піднімається до стелі.

— А Олена? Навіщо ти образила її? Вона теж почала потай пити, коли чоловік на роботі. А ще ж вона збиралася кинути курити. А тепер замість однієї пачки на день вона викурює дві! І весь час якось гірко посміхається. Думаєш, її чоловік цього не помічає? Вона, звісно, намагається приховати від нього цей дурний стан, але ж і він не повний ідіот…

На кухні стоїть туман, за яким майже не видно пастиря. Цигарковий дим поволі пливе до витяжки.

— І з собою коїш бозна-що. Зазирни хоч раз у дзеркало. Знаєш, що бачу я? Кислиці впереміш із чорними тінями довкола очей, запалене від алкоголю обличчя, брудне волосся й химерну майку, що смердить цигарками й жиром…

Вона намагається видихнути дим кільцями, але в неї не виходить. Тася завжди хотіла навчитися пихкати кільцями.

— Ти завжди стежила за своїм зовнішнім виглядом! Що з тобою діється?!

Він нервово хапає цигарку з пачки, що лежить на столі, і запалює. Спохмурнів. У відповідь байдужа мовчанка.

— Сніг пішов… — Тасіта повертається обличчям до вікна. Вона сидить на підвіконні. Хлопець підходить до неї й обіймає за плечі. Дивиться на сніг разом з нею.

— Гарно?

Тася мовчки гасить цигарку.

— Значить, весна не скоро. Не люблю зиму. — Спускає ноги долу й обіймає його. — Усе зі мною добре. Я обов’язково сяду за полотна. І питиму менше. Але дай мені час. Просто муза — падлюка, не приходить тоді, коли заманулося митцю.

Стоять мовчки. Друг мало не плаче. Тасіта для нього більше ніж друг. Вона нічого не вимагала. Ніколи не просила про допомогу й дзвонила тільки тоді, коли справді хотіла його бачити. Вона йому не брехала, так як це робили його родичі, корисливі друзі та химерна коханка. Тася допомагала йому як могла. Інколи ображала його, але частіше її слова стимулювали, підштовхували до дій. Він цінував її любов до правди. Поруч із нею йому дихалося легше, незважаючи на димову завісу в квартирі.