Юлія Гук - Німа

— Я бачу… — Піддослідна залпом допила пиво й підвелася. — Ти багато чого не хочеш згадувати. А я все така ж. Я не змінилася й не змінюсь. Я п’ю. Періодично сплю і з хлопцями, і з дівчатами. Я все ще мрію стати відомою художницею. Не озираюся, боячись, що скажуть люди. І все ще кажу їм правду у вічі.

Тасіта почала одягати пальто, Олена раптом підвелася й схопила її за рукав.

— Ти зневажаєш мене, правда? Вважаєш себе кращою за мене? — Її очі на мить стали божевільними, схожими на очі моєї піддослідної. — Та я щаслива. Я заміжня й отримую втіху від життя без алкоголю, без того неадеквату, який був з тобою. А ти! Ти — безталанна!

Моя дівчина скинула її руку з пальто й поправила комір.

— Я не зневажаю тебе. Якщо ти щаслива — я рада за тебе. Можливо, твоє щастя саме в цьому. І ти не помилилася. Я вважаю себе кращою за тебе. Може, я й безталанна. Може, через це й п’ю. Я знаю, я ніколи не отримаю насолоди від того, що приносить утіху тобі. Я маю мету, що жодним чином не обходить людей. Не думай, що ти змінилася, покинувши мене й наше буремне життя. Ти сумуєш за цим. Настільки, що інколи тікаєш від того затишку, який створив тобі чоловік. Настільки, що готова інколи пірнути зі мною в ту безодню, у яку падаю я. І ти не щаслива. Ти страждаєш від тих умов, у які поставила себе сама. Я знаю тебе, хоч тобі вкрай прикро це визнавати. Так, я знаю тебе і знаю, що діється у твоїй голові.

Після цих слів вона різко розвернулася й вийшла геть з кафе.

Олена скривджено дивиться їй услід, потім відсуває чай і замовляє пиво. Робить великий ковток. Її щоками течуть рясні сльози.

— Чорт забирай, я пам’ятаю, як було добре, коли ти показала мені свободу. Просто так…

Робочий тиждень почався головним болем.

Після зустрічі з колишньою подругою Тася таки добряче надудлилася, згадуючи їхні бійки з гопниками, нічні прогулянки під дощем і стрибки в калюжі. Вони завжди гуляли разом. Олена була найкращим другом піддослідної. Так. І це був найкращий час життя Тасіти. Тому вона й не може пробачити такого ставлення. Як можна пробачити Олені те, що вона вважає найгіршим той час, коли Тасі було найліпше. Хоча… Можливо, причина в поглядах під різними кутами зору. Може, Тася просто не помітила, що було не так.

— Ні. Я знаю, що було не так… — процідила крізь зуби піддослідна, стискаючи кухоль з пивом у руці. — Вона почала думати, що таке життя порочне. Що отримувати радість, від тих речей, які ми робили, — ненормально. Що наші стосунки — аномальні. Вона піддалася думці загалу. Вона повірила, що це неможливо. Жити, як ми, і бути щасливими. Олена звикла бути в центрі уваги, хотіла, щоб про неї говорили, але тільки хороше. Її злякало слово «аутсайдер». І вона залишилася в ролі принцеси, відкинувши роль відщепенця.

Тася незлобливо додала:

— Може, якби я колись була принцесою… Я б теж не захотіла боротися за своє «я»?

До кімнати зайшла Світлана Анатоліївна. Вона широко посміхалася, складочки біля рота трохи тремтіли.

— Доброго дня. О… у тебе такий вигляд, ніби я вже заходила сюди з коньяком, — засміялася.

Піддослідна, тяжко зітхнувши, лише хитнула головою в бік стільця.

— Ну що? Як завжди? — Прудкі руки пірнули в сумку.

— Ні. Сьогодні не хочу.

— Що так? — Жінка все ж дістала пляшку. Скептично подивилася на пластиковий стаканчик і, крутнувши кришечку, ковтнула з пляшки.

— На душі радісно. А коли добре — не п’ють, — удавано посміхнулася Тася, глузливо граючи бровами.

Світлана Анатоліївна розсміялася.

— Ага, а я — дельфін. Не сміши мене, дівчинко. Щоб ти знала, я багато чого бачила у своєму житті. І таке обличчя, як у тебе, мені достеменно знайоме. — Вона підняла вказівний палець угору, а потім тицьнула ним піддослідній у лице. — Це обличчя нещасного кохання.

Тасіта пирхнула.

— Багато ви знаєте.

— І не смійся зі старої жінки. Я бачила в житті таке, чого тобі не довелося і, дай боже, не доведеться! Я кохала стількох чоловіків, що тобі й не снилось! Такий вираз обличчя мало моє віддзеркалення після кожного з них! Повір, мене не обдурити. А ти ще занадто мала шмаркля, щоб мене дурити! Я знаю, про що кажу.

Тасіта почала дратуватися. Вона з неприязню дивилася у вічі жінці, але та не помітила або ж зробила вигляд, що не помітила її погляд, хоча звела розмову на інше:

— Ти ще й працювати з розумом не вмієш! Гадаєш, я не бачила, що шукаєш роботу навіть тим, хто точно не зможе заплатити. Це ж контингент, який нам заборонено брати в клієнти. Не бійся, я, звісно, не скажу. Але для себе запам’ятай: всім не допоможеш. Треба дбати про себе. Чи ти не вмієш відмовляти? Май на увазі…