Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

Якби зсув пішов кілька метрів управо, то хату би знесло. Усвідомлення цього й змусило ночувати в кухні, бо наступної ночі далі могли бути зсуви. Але не було. Поволі дощі втихли. Прийшла комісія з району, описали збитки на сорок сім тисяч гривень. І все. Тато ледве домовився, щоб трактор, який наводив лад на загальносільській території, трохи розтрутив гору дерев і землі. Комісії більше не було. А ми ще довго лопатами розрівнювали глину. Дерева випилювали на дрова.

І такий дощ страшніший за гучний, бо потиху може наробити багато біди. А переважно в горах бурхливі грози з громом і блискавками. Чи батьки, чи баба змалку вчили нас із сестрою хреститися, коли блискає, щоб грім не влучив у хату. І стрітенську свічку запалюємо.

А зараз ця спокійна і виважена міська зелень. Вона вже не шалена, як навесні. Не втомлена, як під кінець літа. А впевнена і зріла. І перед мене — вікно. От уже халепа! Одна частина засклена, і хоч усе видно, але крізь перепону. І хоч би скло ідеально чисте і все можна добре роздивитись, але не торкнешся найближчих гілок. А ще ця частина вікна не відчиняється. А інша частина відчиняється. Але ж ні! Все одно без дотику, бо на рамі протимоскітна сітка. І живої зелені не видно так, як хочеться. Ух!

З того всього пішов на кухню. Там ще нормальне дерев’яне вікно. Відчинив, подихав.

Що я роблю? В мене ж є ключ від вхідних дверей! Я ж можу вийти на вулицю.

У під’їзді мокрі сліди. Хтось із сусідів недавно прийшов. Ця людина вже собі подихала хорошим післядощовим повітрям. Уже собі задоволено щось готує перекусити чи прилягла перепочити.

Надвір знов повиходили діти й бабусі. Цей неґречний дощ був змусив їх ховатися під дахом. Цікаво, чи вони всі зайшли до когось одного, а чи кожне пішло до своєї квартири?

А в місті дощ ліричний, спокійний. То можна й помедитувати. Вже з котрою кавою. І скільки б не було різноманітних кавових напоїв з усякими добавками, проте нема нічого ліпшого за три ложки заварної кави, залитої кип’ятком у глиняному горнятку на вершині гори.

Майже мимоволі днями втрапила до рук книжка Василя Симоненка. Встиг прочитати лиш одне оповідання, але зворушило — «Дума про діда». Чи то «старість», а чи втома від літературщини, але зараз саме такого враження потребується. Не вишуканого стилю, вибагливої мови, несподіваних сюжетів, а зворушення, усмішки, розчулення…

Одразу й згадав про свого діда Василя з Брустурів. Буває, згадую про нього в різних текстах. Хто їх читає, той і знає про діда. Так вийшло з одною пані, яка раніше бувала в нашому селі і знайома з деякими людьми. Тож коли ми перетнулися, ну розпитувати, ким же був мій предок? Чи, може, головою колгоспу? Чи головою сільради? Бо з моїх описів справляє враження великої людини.

Я аж розгубився. Адже велич мого діда для мене виявляється у зовсім інших речах. Можливо, якраз у тому, що ніколи не міг би займати якихось високих посад. Звісно, він і вчителем шкільним не був. Навіть мене ніколи не повчав, чим і навчив немало.

«…Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто», — так пише Симоненко. Але ж не розмовлятиму з цікавою пані цитатами з класиків… Так нічого до пуття й не відповів. Знайде відповідь хіба в цьому тексті.

А було так, що завдяки дідові я мав можливість вирости під прегарним килимом з оленями на лісовій галявині, які там гуляють, п’ють воду з озера. Тоді в дідовій хаті мешкали дві сім’ї. В одній кімнаті — мої молоді батьки, а в іншій — дідо з бабою. Як я був зовсім малим, то спав у колисці в кімнаті батьків. А як народилась сестра, в колиску поклали її.

Не знаю, як було б зі мною, якби дідо не працював нічним сторожем у колгоспі. Завдяки цьому я міг спати біля баби під стіною, на якій цей прекрасний килим. Лише трохи змін сталося відтоді. Батьки з нами, дітьми, ще в дев’яностих перебралися в іншу хату. А баба померла у 2009 році. Тепер дідо вже не охороняє колгосп, бо нема що. Та й вік не дозволяє — вісімдесят шість. Зате сам спить на ліжку, над яким килим з оленями *.

Коли я був ще дуже малий, то в нас у селі була лиш одна дуже стара жінка, що вміла робити сирні коники. Ну, може, хтось десь колись робив для себе, але не так багато і не так добре. А про цю бабцю навіть книжки писали і фільми знімали.

Минув якийсь десяток років, і майстриня померла. Але тут раптово виявилося, що вона таки встигла багатьох навчити. І багато молодих дівчат, молодших за мене, знову гарно і багато роблять сирні коники.