Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

Так само з маминим татом — дідом Василем. Зараз, на восьмому десятку літ, у нього стільки часу, що можна би спати цілодобово. А не спиться. А ніч — як море. А колись було інакше. Дідо працював сторожем у колгоспі. Багато ночей свого життя провів на роботі. Звісно, там трохи спав, але то не був спокійний і комфортний сон. А коли вертався на день до хати, то знаходилося чимало денної роботи.

У сторожці, де дідо проводив ночі, спочатку було ліжко і ще якось можна було перебути більш-менш зручно. Та за якийсь час начальство забрало те ліжко, і дідо мусив спати на кріслі, поклавши голову на стіл. Хоч і так керівництво добре знало, що спить. Та все ж недосипав. А зараз і не хочеться. І навіть не вишивається, як бабусі.

Тому й прикро, що коли нам зі співведучою буде по 70 років і вже настільки не хотітимемо спати, що будемо готові не лише до ранкових, а й до нічних ефірів, то навряд нас запросять.

Вже далеко за північ. Ти знаєш, що треба поспати, бо зранку — на роботу. І буде недобре, коли весь день моритиме сон. Але й розумієш, що в такі ночі не можна спати. Коли повітря настільки густе, що його можна брати руками, а місяць такий великий, що при його світлі можна читати книжки. Але ти не маєш з собою книжок. Вони тобі й не потрібні. Читаєш з пам’яті вірші своїй кучерявій подрузі.

Дуже гарно вловити цей час цих чудових ночей, коли вже нема ранньовесінньої паморозі, але й ще далеко до літньої млості. Температура саме така, що при ній добре повільно йти. Зрідка можна трохи посидіти на лавці й поговорити про те, що зранку треба на роботу. Але довго не всидиш, бо легка прохолода таки надходить. Тому ви зводитеся на ноги й ідете далі. Пливете у цьому густому повітрі, як риби у воді.

Ще хвилину тому, коли настала порівняно тривала тиша і ти дивився просто у воду, і на світло ліхтарів, і на світло зірок, які відбивалися у воді, вона спитала: «Про що ти так глибоко в озері задумався?». А при світлі видно, як плавають качки і часом хлюпається риба, виринаючи з глибин. Ближче до берега звучать хори жаб. Ти все-таки думаєш про роботу, але кажеш, що про думки. І про те, що ці думки мають плавати глибоко, як риби, а не сидіти біля берега, як жаби. І що вони мають бути мовчазними, а не скрекотати. І вже про роботу забуваєш.

Ви пливете, як дві рибини у цьому густому нічному весняному повітрі. Як три риби, адже в подруги з собою пес. І він теж — риба. Веде вас за собою. Адже пише поет Ярослав Довган, що треба пливти за своєю рибою.

Якщо дивитися на місяць не постійно, а час до часу, то можна бачити його цікаві зміни. Спочатку він був яскраво-жовтий. Потім став білий. Такий схожий на пса подруги, що пес почав на нього гавкати. Аж ні, то не на місяць, а на обережну жіночку, яка сторожко перевіряла, чи в контейнерах на сміття не лишилося пляшок з-під пива. А ти одразу згадав зворушливу історію кількарічної давності, коли ви з друзями у вечірній час пили пиво на літньому майданчику і до вас також підійшла жіночка і спитала, чи віддасте їй свої пляшки, коли вони спорожніють. Ви погодились, і вона сіла оддалік на лавку. Коли ж побачила у ваших рухах поспіх, щоб її не затримувати, то жіночка по-материнськи підійшла і попросила не квапитись. Мовляв, хлопці, пийте повільно, щоб горла не заболіли від холодного напою. А я не поспішаю. Я на пенсії. Дочка і зять безробітні. А я назбираю трохи пляшок, здам, і буде на хліб. Вона мимоволі почала розповідати своє життя. А ти, розповідаючи все це вже подрузі, кілька разів наголошував на тому, що чужа жінка, яка збирає пляшки, турбується про вас, також для неї чужих, щоб ви не простудили горла. І тут приходить приємне розуміння, що, може, не такі вже ви й чужі.

Мед теплого повітря наливався у ваші легені. Обіч алеї світилися ліхтарі і одна вже розквітла черешня. Вона світилася дужче за всі ліхтарі. Вона засвічувала небо і робила його блідим. Аж доки ви не збагнули, що це світанок. І світло черешні стало частиною світанкового світла. І пес подруги став частиною світанкового світла. А ви пливли за ним, ледь помітним, але не боялися заблукати. Бо коли йти у світлі, то не може бути лихого шляху.

Треба було кілька років не слухати, щоб почати чути. Може, в когось це одразу й назавше, але в мене могло й ніколи не настати. Певен, що в більшості й не настає. Я про той час, коли починаєш слухати пташок. Чути — чули всі, а от щоб стати чи сісти і слухати, як музику, то не кожен так робить.

Великою мірою, це нормально. Бо коли людина народжується й одразу після материнського молока п’є сиру воду з криниці, що на подвір’ї, то навряд ця вода їй здаватиметься живою, смачною тощо. Звісно, ця людина буде чути, що в іншій криниці вода недобра, якщо справді такою буде. Але надавати ваги своїй воді нема сенсу, бо ж є така, як і має бути.