Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

Те саме з природою, з краєвидами. В нас у селі ніхто не вживає слова «краєвид». Бо ніхто не дивиться на природу для того, щоб нею милуватися. І польових квітів ніхто не збирає, щоб поставити в хаті у вазу для краси. Трави збирають на чай. Пам’ятаю, коли косили траву, баба Анна визбирувала з валків звіробій, деревій і центорію. Коли тепер кошу траву і стрічаю цю скромну рослину з маленькими рожевими квіточками, то згадую бабу. Ця рослина дуже схожа на неї. Чай із центорії дуже помічний від серцевих хвороб. Саме для цього бабуся її використовувала. Невже того пізньосерпневого дня не вистачило центорії, щоби серце бабусі ще трохи билося?..

І з усіх, кого знаю з Брустурів і довколишніх сіл, єдиний, хто милується краєвидами, — це мій тато. Мені самому колись було дивно, коли літом корова паслася на пасовиську у горах вище від хати і тато, видоївши корову, не поспішав униз до якоїсь іншої роботи, а дивився, як заходить сонце.

Так сталося і з пташками. Навіть не знаю, чи тато їх слухає. Бо що тут надзвичайного, коли пташки цівкають? А ти їх чуєш щодня багато років. У місті може бути так, що коли людина приїжджає з села і дають їй нічліг з ліжком біля вікна, за яким навіть уночі великий рух машин, то гуркіт не дає їй спати і дратує. Натомість міські звикають і не звертають уваги. Їм той шум уже рівний тиші. То так само, хто рідко чує, той завше чарується співом пташок. А хто чує постійно, той перестає звертати увагу.

Кілька років тому я вперше потрапив до Києва. А вже невдовзі на семінар для молодих літераторів у містечку під столицею. Нас поселили у відпочинковій базі, кругом гарні сосни, трава, асфальтовані доріжки. І от одного разу я, за звичкою, прокинувся задовго до сніданку і прогулювався цими доріжками. Поміж міцними стовбурами сосен пробивалися рішучі сонячні промені, і мені все це ніби подобалось, але для більшого відчуття насолоди я надів навушники і ввімкнув у плеєрі улюблену музику.

Ще одним жайворонком виявився учасник семінару, поет із Житомира Олег Левченко. Він щиро здивувався, що я не слухаю ранкових пташок, як він, а гуляю в навушниках. І я б, може, на той випадок не звернув уваги, якби не те разюче Олегове подивування. Тим не менше, я тоді не проміняв улюблений гурт на пищання пташок.

Треба було кілька років не слухати, щоб почати чути. Я мав відійти од звуків природи настільки, щоб вони перестали бути для мене звичними. Це одна з небагатьох речей, за які дякую місту. Інакше я б досі був глухий і сліпий. А так, коли їду додому автобусом «Івано-Франківськ — Космач», то виходжу в Прокураві на роздоріжжі. Автобус їде далі, а я звертаю ліворуч і спускаюся вулицею до мосту, під яким протікає річка Брустурка. Вона стрибає по великих каменюках і співає багатоголосим хором. А як минаю міст і треба знову підніматися вгору, то там на мене чекають ще не такі співи. І я нарешті почав їх чути.

Сьогодні розбудив дощ. Звісно, я не надворі спав, а просто з відчиненим вікном. Він і зараз шумить різними звуковими відтінками.

Прилаштувавшись коло підвіконня, так щоб воно служило столом, посьорбую каву й торкаюся поглядом зелені.

Позавчора дуже парило. Все було сонне і мляве. Тому й життя якогось годі було сподіватися. Хіба що в затінку й у воді. Ковдра для сну теж була зайвою, бо надто гріла. Так і день собі минув.

Потім уночі десь випав дощ. Але такий, що й не було чути. Але випав, дав вологу і свіжість. Тож вчорашній ранок почався з пташок. Вони розбудили. Тоді я сидів біля вікна і думав: «Вікно пташок».

Нарешті ці гарні малі створіння одержали воду і силу співати. Голосно, дзвінко, різними голосами в зелені, світанковому спокої.

А зараз знову дощ. Так шумить-шумить. Дуже рівний. Стрункий, як парубок. Може, буде свататися до берізки. Їх, правда, дві. Котру вибере? Як співає Цой, «дощу стане на всіх». Але тепер співав не він. Щойно була французька музика. А зараз якась новорічна. І цей дощ.

А в ніч на 27 липня 2008 року я був у селі, сидів на лавці біля вікна і писав вірш при світлі надвірної лампочки, що крадькома зазирала крізь шибу. Стояла глибока тиша. І раптом під піччю щось зашаруділо. То миша з’їдала зі свинячого відра крихти. Я не придумав нічого кращого, як побажати їй смачного.

То була ніч, коли не дуже спалося. Ми всією сім’єю були не в хаті, а в кухні на пивниці, бо хату могло знести. Тоді велика хата, яку батьки будували все життя, вже не мала ціни. Думалось, аби самим лишитися неушкодженими.

Затяжні дощі в горах роблять багато змін. Постійно утворюються зарви. Горби буквально розсуваються, і міняються ландшафти. Тоді на полі високо над хатою вирвалися з розмоклої землі кілька міцних ясенів і помчали жолобом вниз. Дорогою зачепили стару яблуню, кілька верб і лип. Це було попередньої ночі. Тоді ми ще спали. Якраз у хаті. Ніхто не думав, що таке може статися. А як попрокидалися, то жахнулись. Гора дерев із землею була майже така заввишки, як хата. Край цієї зсувної маси легко притиснувся до підмурівка.