Юлия Илюха - Східний синдром

У рік міленіуму Тані виповнилося сімнадцять. З дрібної кістлявої дівчинки вона виросла в мініатюрну юнку з виразним звабливим тілом дорослої жінки. Довге волосся кольору прілої соломи, акуратно окреслені губи, високий блідий лоб і карі очі, завжди насторожені, завжди в очікуванні удару в спину. Через привабливу зовнішність проти власної волі вона ставала об’єктом уваги багатьох чоловіків, і від цього їх іще дужче боялася, ховалася за широкими складками непомітного сірого одягу, намагаючись злитися з навко­лишнім пейзажем.

Удома стало геть нестерпно. Мати, колись така легка, гарна й повітряна, наче фея, потроху спивалася на пару з вітчимом, виносячи з дому все цінне, і Таня намагалася якомога менше залишатися з ними в продимленій цигарками квартирі. Тихо, по-мишачому, шмигала через коридор і зачинялася у своїй кімнатці. Коли ж, не дай Боже, наштовхувалась на п’яного вітчима, знову почувалася п’ятирічною дівчинкою, здатною впісятися від страху.

Уже рік вона кілька днів на тиждень підробляла після школи на базарі — махала мітлою, змітаючи в одну купу поліетиленові пакети, зогнилі фрукти та розірвані картонки. Було гидко, соромно й страшно, хотілося втекти від насмішкуватих очей ровесників і жалісливих поглядів дорослих, але ще більше хотілося жити. Вона ховала зароблені гроші в Комети — некрасивої, але хвацької жінки, котра була власницею кількох торгових павільйонів і свого часу дала Тані цю роботу. Як не дивно, Кометою її назвали батьки, сп’янілі від ейфорії, що простий радянський хлопець Юра полетів підкорювати космос. «Дівчинко, людина людині вовк, тримайся за життя зубами й не дай себе зламати», — повторювала вона Тані, коли Ларіна сьорбала чай із бутербродом із ковбасою на її торговій точці. Дівчина ніяково кивала, а очі Комети Павлівни починали підозріло блищати — у ній вона впізнавала своє голодне космічне дитинство.

Саме вона стала стихійною рушійною силою знайомства Тані з Сергієм.

Коли тільки починалося прохолодне омське літо, якось увечері Таня зайшла до Комети сказати, що подала документи в медучилище.

— Якщо пощастить, то й кімнату в гуртожитку дадуть, треба лише постаратися пройти за конкурсом, — міркувала вголос Таня, без поспіху жуючи «Лікарську».

Павлівна спершу кивала, погоджуючись та радіючи, що в бідної дитини буде свій куток без «тих клятих алкашів», а потім сплеснула пухкою рукою по широкому стегну, осяяна раптовим здогадом.

— Слухай, так там же весь колектив бабський буде! Одні баби та голі жопи з суднами. Нам таке не треба! Нам тебе ще заміж видавати! — гарячкувала вона. — Забирай к чорту документи, до мужиків тобі треба, до мужиків!

— Та що ви, який заміж?! — злякалась Таня. — Не треба мені ніяких мужиків, одні проблеми від них. Надивилась уже, не хочу. Краще самій — проблем менше, — виправдовувалась, не бажаючи зізнатися навіть самій собі в бажанні розділити на двох свою самотність.

— Дитина ти ще, зовсім дитина! От дивлюсь на тебе весь час, що ми знайомі, й думаю: чого в тебе досі нікого нема? З мужиком воно завжди простіше молодій дівці жити, ніж самій, — наполягала Комета. — А знаєш що?! Давай-но я тебе з нашим Сергієм познайомлю! Він не якийсь малолітка, а дорослий хлопець, офіцер, уже капітан, мабуть. Одружуватись йому давно пора, тільки не щастить йому щось із дівчатами…

— Та що ви, Комето Павлівно! — перебила вже не на жарт перелякана Таня й поклала на тарілку бутерброд. — І не думайте, нікого мені не треба! Піду я, до іспитів треба готуватися, — швидко схопила сумку й вибігла з мага­зинчика.

До темряви вона тинялася містом. Слова Комети не давали спокою. Таня прокручувала їх у голові, як колись у дитинстві, що було в неї до вітчима, мама в темряві крутила їй доб­рі діафільми про любов, дружбу та взаємодопомогу. Вони розбудили в ній забуте «тетяноларінське» відчуття очікування любові, яке так хвилювало душу й тіло, але лякало мозок. Усі ті зацікавлені погляди, неначе мимовільні, але сплановані доторки, жарти на межі й уже зовсім відверті пропозиції тривожили Таню, викликаючи спогад про важкість віт­чимової руки та синці на материному обличчі, але водночас вони відгукувались десь усередині приємним тремтінням. Вона переконувала себе, що чоловіки для неї — закрита тема, її непорушне табу, і злилась, що сама не вірить у це.

Відчайдушно-інфантильно мріялося триматися за міцну чоловічу руку, яка не вдарить, а захистить, яка нестиме теп­ло, а не страх, яка закриє її від усіх негараздів світу. Своїм героєм вона бачила не ровесника — усі вони здавались їй порожніми, як горілчані пляшки після пиятики в материній квартирі, і ненадійними. Їй подобались — якщо можна описати словом «подобались» дивну суміш страху, огиди й зацікавлення, яка жила в Тані, — старші чоловіки. Ті, в яких дещо в житті було вже позаду, але багато чого ще попереду. У них вона вбачала досвід, силу, мудрість, можливості, які разом цеглинка за цеглинкою могли скластися в стіну, за якою був нарешті спокій і життя без болю, морального та фізичного.