Юлия Илюха - Східний синдром

Разом із Васею Макса записали в роту снайперів. Стріляли з «есведешок» без оптики патронами, які видавали їм знехотя і поштучно, наче коштовності, звикали називати один одного не іменами, а позивними. Василь став «Адвокатом», на якого й вивчився на цивілці, а до Максима після розповідей про його колишнє закордонне життя приліпився позивний «Турок». Обидва нудилися в «учебці», де крім як аватарити робити більше було нічого, і обидва рвалися в АТО, яке їм здавалося ковтком кисню у вакуумі спекотного літа. Макс горів убивати задля помсти, а Вася знову відчув поклик крові материних предків, які понад півстоліття тому ховалися в криївках і били москалів, відстоюючи право України на існування.

У кінці серпня вдарив Іловайськ. Колона бійців їхньої бригади була розбита, навіть не доїхавши до нього. Ті, хто звідти повернулися, воювати більше не хотіли. Розповідали, як ночами виходили, орієнтуючись по зірках, переступаючи через трупи. Макс слухав і все більше курив.

Вересневого вечора вони з Васею сиділи на полігоні, мовчки затягуючись гірким димом синього «Бонда». Земля дрижала і йшла хвилями, від гучних вибухів закладало вуха, якщо вони не встигали вчасно широко відкрити роти, — поряд тривала артпідготовка, били «саушки».

— Пацани ж навіть не доїхали, хана їм настала прямо в дорозі. Оце найгірше. Здохнути не в бою, а під якимсь кущем, — похмуро сказав Вася, коли «саушки» відстрілялись, зім’яв пальцями бичок й одразу запалив другу.

— Чому бути, того не оминути, — філософськи відповів Макс. — Мені вже все одно, ти ж знаєш. Хоча живим, звісно, доїхати хочеться. А там уже — як карта ляже, — прокричав товаришу у вухо разом із димом, коли артилерія продовжила підготовку.

До зони АТО вони їхали кілька днів. У дорозі постійно ламалась техніка й бійці жартували, що своїм ходом вони добрались би значно швидше. Коли ж нарешті доїхали, небо не впало їм на голову снарядами з «Градів», «Акацій», «Піо­нів» та інших смертельних квіток, як те уявляв собі Вася.

Натомість вони побачили перелякане сіре містечко в Луганській області. Понівечені будинки, вибиті шибки, сліди від куль та осколків на деревах. Тихі, наче миші, діти, що бояться військових — і українських, і тих, з іншої сторони, бо коли вони зустрічаються, однаково несуть розруху й смерть. Погляди дорослих і плювки в спину, що пропікають ненавистю через однострій. Відсутність благ цивілізації, які починаєш цінувати лише тоді, коли вони зникають. Чиста вода, смачна їжа, теплий душ — за це тут готовий чорту душу продати.

Осінь була гарячою. Бійці вгризалися в суху землю, копаючи шанці навколо стратегічно важливого об’єкта. Піт, солоний, як і кров, що проливалась за цю твердь, стікав засмаглими обличчями й торсами.

— Братики, дайте водички, а то тепловий удар зараз трафить! — крикнув хтось, вганяючи лопату на повний штик.

— Де її тобі в сраці взяти, закінчилась! — буркнув огрядний дядько з вусами й волохатою, як у горили, спиною, буцаючи ногою порожню баклажку. — Товаришу старший сержант, осьо там я бачив колодязь, — він махнув рукою на захід, — хай хлопчики молодші збігають наберуть.

Старший сержант із позивним «Джексон», обпалений на сонці до стану вождя червоношкірих, був не проти.

— «Адвокат», «Турок» — вперед. Автомати тільки не забудьте, салаги. І під ноги дивимось на предмет розтяжок.

Макс із Васею з насолодою розігнули затерплі спини. Узяли по баклажці, начепили на голі торси розгрузки й автомати. Пішли, тримаючись протоптаної місцевими стежки. Колодязь на краю села був цілий, хоч кільця його глибоко покоцали осколки.

— Ти диви, навіть відро є, — зрадів Вася, смикаючи за ланцюг.

Відро глибоко шубовснуло.

— І вода! — облизнув пересохлі губи Макс.

«Адвокат» швидко закрутив ручку, й ось «Туркові» руки вже піймали цебро. Воно було холодне, наче з морозилки, зверху на поверхні мутнуватої води плавало кілька дрібних сухих листочків. Поставивши його на цямрину, Макс уже нахилився, щоб зробити ковток, як його зупинив жіночий крик.

— Стійте! Цю воду пити не можна!

Озирнулись на звук — порожньою вулицею до них біжить маленька на зріст жінка в камуфляжі.

Добігла швидко, засапана, штовхнула відро назад у колодязь. Воно лунко впало, вдаряючись об кільця.

— Е-е-е-е! Полегше! — обурився Вася.

— Цю воду пити не можна, — повторила, відкидаючи з лоба пасмо волосся.

— Що-о-о? — Макс поклав руку на автомат і скосив очі на жовто-блакитний прапорець на рукаві її футболки. — А ти хто взагалі така, щоб розпоряджатися?