Юлия Илюха - Східний синдром

— Точніше, можна, але тільки один раз. Отруїли кілька днів тому, — терпляче пояснила незнайомка, проігнорувавши друге запитання.

Вася присвиснув, за мить уявивши свою мученицьку, але нікчемну в очах оточення смерть.

— Так ви б хоч табличку поставили, а то потруяться всі к бісу!

— Так сьогодні знову ставили, місцеві знімають! — починала злитися маленька жінка. — Самі вони й так усе знають і не беруть, а якщо ми потруїмось — тільки раді будуть.

— Засипати б його, — кивнув на колодязь Максим.

Жінка пустила очі під лоба, демонструючи, як сильно їй потрібні поради двох незнайомих бовдурів з автоматами.

— Типу без вас ми до цього б не додумались! Сьогодні буде трактор і знесемо к чорту. А ви хто такі? — Вона, сама того не помітивши, стала в позу «руки в боки», наче сварлива жінка перед слабкодухим чоловіком.

Скептично дивлячись на неї зверху вниз, Макс назвав їхні позивні й бригаду: навіть якщо вона прийшла із сєпарської сторони, боятись такої дрібноти нічого — метр п’ятдесят, не більше.

— «Скеля», медслужба, — серйозно подала долоньку жінка. — І годі ржати, — відрубала, помітивши їхню реакцію, — хлопці заходились реготом.

Таня Ларіна невідривно дивилася у вікно потяга «Омськ — Москва», який довгим удавом повз промерзлою засніженою землею, і відігрівала задубілі пальці на склянці з гарячим чаєм. Коли вона час від час підносила склянку до губ, намагаючись зробити ковток, її зуби дрібно цокотіли об скло.

— Добряче ж ви перемерзли, дорогенька! — співчутливо вигукнув її сусід по купе — інтелігентний дідусь із сивою чуприною, хвацько закрученими вусами й борідкою клином, у своїх круглих окулярах схожий на лікаря царської доби.

Таня розгублено сфокусувала на ньому погляд, усміхнулась і кивнула, намагаючись уникнути розмови. Її руки тремтіли настільки, що склянку втримати вона вже не могла, тож поставила чай на столик, а руки склала на колінах, міцно зчепивши в замок. Знову втупилась у вікно.

— Вам, голубонько, чай не допоможе, — не вгавав дідусь, заохочений її поглядом, — добре, що я завжди маю при собі ось це. — Він дістав із внутрішньої кишені заширокого на нього двобортного піджака чималеньку блискучу фляжку. — Завжди ношу біля серця, — підморгнув Тані скельцями окулярів. — Найкращий вірменський коньяк на всі випадки життя. Давайте сюди вашу скляночку, будемо вас лікувати.

Вона хотіла було запротестувати й відмовитися, але втома та рівномірне похитування потяга відбирали здатність рухатись і говорити. Тому Таня просто підсунула склянку з чаєм до дідуся. Їй і справді не завадить трохи розтопити той лід, який холодними кристалами паралізував і скував її зсередини. Товариський сусід вправно відкрутив кришечку на фляжці й швидким рухом хлюпнув у її склянку.

— Ваше здоров’я, дорогесенька! — шанобливим жестом підняв фляжку й зробив кілька жадібних ковтків. — Пийте, пийте, а то ніякого чарівного ефекту не буде, як вистигне!

Таня, так само мовчки, знову піднесла склянку до вуст, вчепившись у неї, наче потопельник у кинуте йому рятівне коло. Закусила зубами, відчуваючи, як рот, горло, стравохід обпікає гарячий коньяк, розбавлений чаєм. Закашлялась — голосно, надсадно, до хрипу, розплескуючи чай зі склянки по столику, і коли дідусь кинувся стукати її по спині сухеньким кулаком, раптом засміялась, так само голосно. Обличчям уже котилися сльози, а вона ніяк не могла зупинитись — сміялась, аж реготала. Сусід облишив спроби її врятувати й спантеличено дивився на дівчину, мабуть, розмірковуючи, чи не навіжена вона часом. Та ж враз замовкла, затихла, немов не бажаючи виправдовувати ре­номе істерички, протяжно шморгнула носом і сьорбнула рештки чаю.

Тут, у потязі, що з кожною новою станцією наближав її до землі, з якою вона пов’язувала всі прийдешні надії, Таня відчула, як напруга, з якою вона жила роками, відпускає її, випаровується з кожної клітинки й молекули її тіла. Позаду, на коліях, що прудконогими зайцями вистрибували з-під хвоста поїзда, вона залишала Омськ — свій біль, свій страх, свій відчай, свій морозний засніжений грудневий Єгипет, виходу з якого вона шукала так довго й затято.

— А давайте ще по п’ятдесят? — усміхнулася принишклому дідусеві.

Той знову ожив, почав сипати словами, як березень останнім снігом, але Таня його не слухала, лише розтягувала губи в усмішці, що з кожним новим ковтком коньяку ставала дедалі впевненішою та сміливішою. Коли попутник, розморений власним алкоголем та її флюїдами молодості, захропів на сусідній полиці, вона ще довго вдивлялася в темне вікно, в яке били дрібні колючі сніжинки. Перед тим як теж вкластися на сон, Таня всоте за день перевірила квитки на наступний потяг. «Москва — Київ» — буква за бук­вою горіли слова під її холодними пальцями.